Ростислав Павленко: Допомога ПЦУ це справа не лише духовного розвитку, а й національної безпеки

Фото: Страна.UA

27–29 листопада 2018 року Синод Вселенського Патріархату обговорив текст Томосу про автокефалію (незалежність) Православної церкви України.

Попереду був Об’єд­нав­чий Собор 15 грудня 2018 року, на якому архієреї, священники і миряни колишніх УПЦ КП, УАПЦ та охочі з УПЦ єдності з Московським патріархатом (УПЦ (МП)) утворили об’єд­нану церкву з офіційною назвою «Українська Православна церква (Православна церква України)». На Святвечір 6 січня 2019 року ця церква отримала Томос про автокефалію з рук Вселенського Патріарха і стала п’ятнадцятою серед Помісних православних церков. За два роки, що минули від тих сповнених надії і відчуття досягнення історичної справедливості днів Православна церква України зміцніла й пройшла непрості випробування. Чотири церкви — Грецька, Александрійська, Кіпрська, Константинопольська — визнали ПЦУ, очікуються й подальші визнання. Близько 600 парафій перейшли до ПЦУ від УПЦ (МП). Цей процес дещо призупинився після зміни політичної влади у 2019 році, з приходом до влади Володимира Зеленського і його оточення.

Представники УПЦ (МП) по всій країні оскаржують переходи в судах; у разі виграшу ПЦУ — подають апеляції. Місцеві чиновники, правоохоронці, представники ОДА нерідко затягують питання реєстрації статутів, оформлення майна та інших передбачених законом процедур. Такі дії можна багато в чому пов’язати з сигналами, які лунали з Банкової. Донедавна перший заступник керівника Офісу президента Сергій Трофімов неодноразово демонстрував прихильність і навіть належність до УПЦ (МП), а також висловлювався про буцімто сумнівну законність переходів парафій до ПЦУ.

Попри всі запевнення у «нейтральності», ці й подібні знаки згори дають місцевим чиновникам і суддям уявлення про поведінку, якої від них начебто чекає «начальство».

Відставка Трофімова з посади в ОПУ мала би зменшити такий вплив, але прибічників МП у новій владі не бракує і без нього. Адже потурання «русскому миру», ностальгія за спільним минулим, єдиним культурним та інформаційним простором із РФ (що дозволяв продавати на російський ринок серіали та інші продукти діяльності багатьох представників нинішньої влади), ідеології та естетиці «какая разніца» (в дусі якої часто висловлюється і сам Володимир Зеленський) — цілком характерні для нинішніх керманичів із Банкової.

ВИКОРИСТАННЯ КРЕМЛЕМ РПЦ ЯК ОДНОГО З ВАЖЕЛІВ У ГІБРИДНІЙ ВІЙНІ Є ШИРОКО ВІДОМИМ. ТОЖ ДОПОМОГА УКРАЇНСЬКИМ ПРАВОСЛАВНИМ У ПОСТАННІ ОБ’ЄДНАНОЇ ЦЕРКВИ, ВИЗНАННЯ ЇЇ СВІТОВИМ ПРАВОСЛАВ’ЯМ І НАДАННЯ ЇЙ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (АВТОКЕФАЛІЇ) — ЦЕ СПРАВА НЕ ЛИШЕ ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ, А Й НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

А УПЦ (МП) як українська за назвою, проте російська за належністю (за статутами вона є складовою частиною РПЦ) організація цілком відповідає цим ідеології й естетиці. Більше того, не бракує конкретних проявів обстоювання УПЦ (МП) ідеології «русского мира», а то й російських інтересів. Від поширення україноненависницької літератури до антиукраїнських заяв, від проповідей, спрямованих на поділ суспільства, до підтримки російських бойовиків на Донбасі. Загалом використання Кремлем РПЦ як одного з важелів у гібридній війні є широко відомим. На жаль, багато хто з УПЦ (МП) підіграє цій ролі.

Тож допомога українським православним у постанні об’єднаної церкви, визнання її світовим Православ’ям і надання їй незалежності (автокефалії) — це справа не лише духовного розвитку, а й національної безпеки. Як казав п’ятий президент України Петро Порошенко, відповідаючи на питання про роль держави у допомозі церкві: «Держава не має втручатися в церковні справи. Тим паче чужа держава». Виходячи з цього, отримання Томосу про автокефалію відкрило українським православним шлях до створення власної церкви, незалежної від зовнішніх впливів. І протидія цьому з боку чиновників — безвідповідальна, чим би її не намагалися виправдати. Якщо не чинити штучних перепон, процес об’єднання церков триватиме невідворотно — мірою того, як розвіюватимуться міфи, які поширюють прибічники «російського православ’я». Спочатку були спростовані прогнози про те, що «Томос не дадуть». Потім — про те, що він начебто якийсь «не такий», як у інших церков. Проте Томос писався на основі грамот, подібних до тих, які були видані іншим церквам, і з урахуванням практики їх життя. Тому у інших Томосах можна знайти всі положення, які є в грамоті для ПЦУ. І найголовніше — Томос прямо і однозначно визначає ПЦУ як незалежну самостійну церкву.

Далі доводилось чути, що ПЦУ ніхто не визнає. Це теж виявилось марним сподіванням. Навіть навпаки — спроби Росії і РПЦ завадити цьому провалились. Зрештою, чимало скептиків передбачали внутрішні проблеми для ПЦУ — зважаючи на зміну Статуту і відтак формули управління, об’єднання представників трьох церков із своїми традиціями і практиками, і амбіціями певних ієрархів. Однак митрополит Епіфаній, Синод і церква в цілому сповна скористалися з можливостей мирного, доброзичливого і власне соборного управління церквою, що дозволило уникнути звичних для України хвороб зростання.

У цих умовах об’єднанню українських православних не заважає жодна об’єктивна обставина. Якщо цьому не перешкоджатимуть — ані ззовні, з Росії, ані зсередини, — це зрештою станеться.

Tagged:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *