Бойові втрати вересня: п’ять загиблих героїв

Загиблі у вересні 2020-го внаслідок бойових дій - Віталій Грицишин, Володимир Хоменко, Тарас Кубійович, Руслан Волков, Костянтин Оверко. Колаж: "Новинарня"

Нова українська влада постійно заявляє ніби на фронті з липня тримається “режим тиші”. Президент Зеленський називає це “перемогою“. А керівник його офісу Єрмак говорить навіть про “повну тишу”.

Яка справжня ситуація на фронті, хто і як загинув у вересні під час “перемир’я”, розказує “Новинарня”.

Обстрілів у вересні нарахували 60 (або “провокативних пострілів у бік наших позицій”, як їх часто називають пресцентр штабу ОС і вища цензура). І це лише ті, що зафіксовані офіційно та згадані командуванням. Прицьому в останній тиждень місяця були дні з двома, трьома, чотирма, п’ятьма, навіть 11 обстрілами.

Президент Зеленський в офіційних промовах згадує лише одного загиблого з початку “всеохопного перемир’я”. І дає зрозуміти, що його смерть була випадковістю. А так, мовляв, “мир” витримується.

Насправді прикарпатець Тарас Кубійович загинув зовсім не випадково. Воїн із 14 омбр під час перемир’я підвівся на повний зріст на позиції в районі Бахмутської траси – і став мішенню для стрілецької зброї ворога.

Але, крім Кубійовича, у вересні в зоні ОС унаслідок бойових дій загинули ще щонайменше чотири воїни. Верховний головнокомандувач Зеленський воліє їх узагалі не помічати, не згадувати, не рахувати.

Серед них – троє хлопців, які підірвалися на лінії фронту на мінах, розтяжках, фугасах: Віталій Грицишин, Володимир Хоменко, Руслан Волков. У попередні місяці й роки війни таких “двохсотих” напевне вважали бойовими втратами. Вони не полягли, якби не війна. Якби не мінні поля. Якби не закидання мін гранатометами, робота ворожих диверсантів та “невідомі вибухові пристрої”.

Що суттєво: ці троє загинули під час пересування по “передку” в умовах пожеж. І офіційно повідомлялося, що Грицишин та Хоменко із 46-го штурмового батальйону “Донбас” підірвалися під час евакуації особового складу, обходячи осередок вогню в “сірій зоні” по мінному полю противника. А морпіх Волков із 35 обрмп став жертвою підриву в кабіні авторозливної станції АРС-14, коли машина прямувала на гасіння вогню в районі смт Новгородське, поруч з окупованою Горлівкою.

Ще один воїн, морський піхотинець із 503-го батальйону Костянтин Оверко, помер від ран, отриманих ще в червні від снайперського пострілу на тому ж Горлівському напрямку.

Разом –п’ятеро загиблих від бойових дій. Не рахуючи старшини Артема Бондаренка із 25-ї повітряно-десантної бригади, який задихнувся в палаючому бліндажі на Луганщині.

Про те, яка на фронті “повна тиша”, свідчить і кількість поранених: 10 (у серпні було двоє).

Унаслідок ворожих обстрілів (ну дуже “провокативних”) у вересні поранено трьох воїнів, вони лікуються в шпиталях від ран різного ступеню тяжкості. Ще сім осіб – наші санітарні втрати від підривів.

За місяць лише вісім діб обійшлося без офіційних згадок про обстріли/постріли з ворожого боку.

Чи є підстави говорити про “режим тиші” в таких умовах – питання риторичне.

Так, у серпні справді йшлося про певне затишшя і нуль бойових безповоротних втрат. Але коли керівництво держави, на догоду політичній доцільності, замовчує посилення ворожої активності у вересні, ігнорує реальні смерті воїнів унаслідок бойових дій – це моральний злочин. Злочин перед пам’яттю воїнів, які стали на захист країни і віддали за неї найдорожче. Свої життя.

Згадаймо ще раз загиблих у вересні на війні, що триває.

1. Віталій Грицишин

Віталій Грицишин. Світлина: “Новинарня”

Віталій Грицишин народився 21 липня 1982 року в Павлограді на Дніпропетровщині. У 2015 році був призваний за мобілізацією, а коли наступного року вже мав демобілізуватися, то підписав контракт і залишився служити у війську.

Старший солдат, військовослужбовець 46-го окремого штурмового батальйону “Донбас” 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

На бронежилеті, який Віталій одягав на бойові чергування, було великими літерами написано “Назар”. Ні, це був не позивний – Назаром звати його сина, якого воїн дуже любив.

“Мій тато для мене був другом. Ми кожного літа їздили разом на море, а коли був вільний час дома – грали в танчики. Взагалі, дуже весело проводили час”, – із сумом каже хлопець, який тепер залишився напівсиротою.

На жаль, навіть “заговорений” ім’ям сина бронежилет не зміг врятувати Віталія від загибелі.

5 вересня під час гасіння пожежі поблизу селища Верхньоторецьке Ясинуватського району двоє “донбасівців”, старший солдат Грицишин та старший сержант Володимир Хоменко, виявилися відрізаними полум’ям від решти особового складу. Наступного дня командування ОТУ “Схід” повідомило, що, обходячи осередок вогню в “сірій зоні”, вони підірвалися на невідомому вибуховому пристрої на мінному полі противника.

“Віталій був доброю та чуйною людиною, хорошим другом. На нього завжди можна було покластися, бути впевненим у тому, що він не підведе”, – розповідають про Віталія Грицишина бойові побратими.

Поховали 38-річного воїна в Павлограді.

Залишилися батьки, брат, дружина і син.

2. Володимир Хоменко

Володимир Хоменко. Світлина: “Новинарня”

35-річний старший сержант, командир кулеметного взводу 46 ошб “Донбас” 54 омбр Володимир Хоменко пішов на війну у 2015-му.

Він воював за рідну землю, адже народився 18 серпня 1985 року в Добропіллі на Донеччині, де прожив усе життя. Працював на шахті. І категорично не сприймав “новоросійські” ідеї, нав’язувані українському сходу з-за російського кордону. Адже завжди любив і переживав за Україну.

Особливо боліла Володі зрада багатьох земляків, які, як казав, стали “сепаратюгами”. Натомість родина його погляди повністю поділяла й підтримувала, “благословивши” Володимира на підписання контракту із ЗСУ.

“Або я їх, або вони мене. А що робити?..” – передає слова Володі перед підписанням контракту батько воїна, Петро Хоменко. Каже, син чудово розумів небезпеку участі в бойових діях, але цілком свідомо йшов на ризик.

Володимир загинув 5 вересня разом із побратимом по батальйону “Донбас” Віталієм Грицишиним, під час “всеохопного режиму тиші”. Ворожим мінам поняття “тиші” не відоме. Під час гасіння масштабних пожеж, які загрожували українським позиціям поблизу селища Верхньоторецьке Ясинуватського району, двоє “донбасівців” виявилися відрізаними полум’ям від решти особового складу. Обходячи осередок вогню в “сірій зоні”, вони підірвалися на мінному полі противника.

Поховали Володимира Хоменка в рідному Добропіллі.

Залишилися батько та дві сестри.

3. Тарас Кубійович

Тарас Кубійович. Світлина: “Новинарня”

Про “тишу” й “мир”, якими так вихваляються деякі українські можновладці, не чули не лише російські міни, а й ворожі стрільці. Один із них 6 вересня поблизу Кримського на Луганщині прицільним пострілом у скроню застрелив українського воїна Тараса Кубійовича, який трохи більш ніж півтора місяця не дожив до свого 50-річчя.

Спершу вважали, що це була робота російського снайпера. За іншими даними, це був одиночний прицільний постріл з автомата.

Тарас Кубійович народився 24 жовтня 1970 року в селі Вільхівці Городенківського району Івано-Франківської області. Односельці розповідають, що він добре вчився у школі, багато читав, захоплювався спортом. І з юних років цікавився історією українського визвольного руху.

“Він запам’ятався дуже доброзичливим, щирим та усміхненим. Завжди був готовий допомогти”, – розповідає директорка Вільхівського навчально-виховного комплексу Леся Приймак, яка вчилася з Кубійовичем у школі.

“Гарненький білявий хлопчик, завжди дуже акуратний. Жили ми по сусідству, тому Тарас часто приходив до мене просто поговорити, грався з моїми дітьми. Був дуже балакучим, з усіма вмів завести цікаву розмову. Мені завжди було цікаво говорити з ним”, – поділилася спогадами вчителька Тараса Марія Павликовська.

Закінчивши школу, він відслужив в армії, одружився, почав займатися підприємництвом. А коли почалася війна, всерйоз замислився над тим, щоб піти добровольцем захищати територіальну цілісність України. Добре обміркувавши, втілив цей намір у життя.

Вперше доброволець Тарас Кубійович опинився на передовій у вересні 2015 року. Воював, був поранений, але після лікування повернувся на військову службу – на цей раз уже за контрактом.

Після його закінчення у 2018 році поїхав додому до сім’ї. Але війна тривала, і в травні 2020-го чоловік знову пішов у військо як контрактник.

Молодший сержант, військовослужбовець 14-ї окремої механізованої бригади.

“Минулого літа він приїздив до мене. Згадували про спільних знайомих, про рідних і друзів. Потім Тарас сказав, що хоче вернутися до війська. Я не могла його у цьому ні підтримати, ні заперечити, бо це мав бути тільки його вибір. З фронту телефонував мені. Але це були дуже короткі розмови, просто ця добра дитина знаходила хвилинку, щоб запевнити мене, що у нього все добре. Останній дзвінок був чотири дні тому”, – написала вчителька в день загибелі колишнього учня.

“Тарас мріяв про те, як після звільнення із ЗСУ поїде до своєї рідної донечки. Він її обожнював, вона була для нього стимулом… Але це мало статися тільки після нашої перемоги”, – розповідає побратим загиблого бійця Михайло Перегінчук.

Поховали Тараса Кубійовича в рідному селі Вільхівці.

Залишилися мати, брат, сестра, дружина та дочка.

4. Руслан Волков

Руслан Волков. Світлина: “Новинарня”

Морпіхові Руслану Волкову було всього лише 20. Він народився 4 січня 2000 року в місті Ананьїв Одеської області.

Сусіди згадують його як “привітного, світлого й чемного хлопчину, який завжди вітався”.

Як пишуть у соцмережах товариші по службі, “строчку” Руслан відслужив у прикордонних військах. А потім підписав контракт і пішов на передову.

6 вересня 2020 року матрос, вогнеметник вогнеметного взводу роти радіаційного, хімічного, біологічного захисту 35-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Остроградського Руслан Волков разом із побратимом їхав гасити лісову пожежу в зоні проведення ООС – поблизу селища Новгородське на Донеччині.

Проте авторозливна станція АРС-14 (більш відома як машина-“поливалка”), в якій бійці прямували до осередків полум’я, підірвалася на невідомому вибуховому пристрої. Обоє військових були госпіталізовані з численними травмами й опіками.

На жаль, попри всі реанімаційні заходи й зусилля, Руслана, який отримав опіки майже 90% поверхні тіла, медикам врятувати не вдалося. Наступного дня він помер у лікарні Торецька.

Поховали морпіха на кладовищі ім. Шостої сотні в Ананьєві.

Залишилися батьки.

5. Костянтин Оверко

Костянтин Оверко

Старший матрос, військовослужбовець 503-го батальйону морської піхоти Костянтин Оверко боровся за життя більше трьох місяців. Він завжди був сильним і наполегливим, тож до останнього сподівався перемогти в цій боротьбі. Проте ворожа куля виявилася сильнішою.

Костянтин народився 3 серпня 1982 року в Запоріжжі. Отримав середню освіту, одружився. Народилася донечка, яку чоловік любив понад усе. Мабуть, і на війну пішов заради неї – щоб забезпечити своїй дитині мирне майбутнє…

Службу за контрактом у морській піхоті проходив з 30 жовтня 2017 року. Хоча виношував цей план іще раніше – щонайменше з 2015-го. З якихось причин реалізувати його одразу не вдалося, проте коли Костя нарешті потрапив у дружну сім’ю морпіхів, то одразу дав зрозуміти: до перемоги з війська звільнятися не збирається.

“Костя завжди був прямолінійною людиною, ніколи не боявся висловити свою думку, навіть якщо вона розходилася з думкою інших. Але попри це, мислив критично і спокійно визнавав свої помилки, якщо справді їх припускався (а таке траплялося рідко)”, – розповідає побратим Оверка з позивним “Інквізитор”.

20 червня поблизу Південного під Горлівкою ворожий снайпер поцілив Костянтинові в живіт. Поранення виявилося надзвичайно важким, і що найгірше – ускладнилося жовчним перитонітом, який дуже складно лікувати. Щоб збільшити шанси на порятунок, спеціальним медбортом бійця доправили до Головного клінічного військового госпіталю в Києві.

Загалом Костянтин переніс понад 30 операцій.

“Він був такий кремезний, сильний чоловік. Справжній богатир. Але ж як сильно він страждав, скільки болю переніс… Було дуже багато операцій, лікарі робили для нього все, що могли, не відходили від нього ні вдень, ні вночі”, – пише волонтерка Київського військового госпіталю Наталія Юсупова.

За тижні боротьби з хворобою великий і міцний Костя танув просто на очах. Більшість часу він перебував при свідомості… і відчайдушно хотів жити. І коли 3 серпня на реанімаційному ліжку зустрів своє 38-річчя, то найціннішим і найжаданішим побажанням, безумовно, було одужання. Тоді боєць іще не знав, що цей день народження стане для нього останнім у житті.

Поряд із сином постійно була мама. “Ми спілкувалися з мамою Кості – прекрасною, скромною, дуже ввічливою людиною… Мені здавалося, що вона перенесла весь той біль, який переживав її син, разом із ним. Я пам’ятаю, як її трусило. Я й не підозрювала, що людина може так сильно тремтіти, що її очі може постійно переповнювати біль та сльози. Але вона жила надією. Ми всі жили надією, що ось-ось – і йому стане краще”, – пригадує волонтерка Юсупова.

Незадовго до смерті Костянтина Оверка перевели в Національний інститут хірургії та трансплантології імені Шалімова. 23 вересня його вкотре поклали на операційний стіл. Найкращі хірурги оперували Костянтина з 9:30 ранку до 17:00… А близько 3-ї години ночі 24 вересня багатостраждальне серце воїна зупинилося.

“Можливо, серце просто не витримало… Стільки було за цей час і наркозу, і ліків, скільки сил витрачено… Дуже багато. Інший би, напевно, не витримав стільки. Я бачила фото з реанімації, він наполовину схуд. Його було не впізнати… Що Кості довелося пережити – це словами не передати”, – каже Юсупова.

Поховали Костянтина Оверка в Запоріжжі.

Залишилися мати, молодший брат, дружина і донька.

Вічна пам’ять полеглим за Україну!

Tagged:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *