У жорнах імперії. Деукраїнізація окупованих територій Як Росія витісняє українців і киримли з окупованого Криму та Донбасу

Знесення пам’ятника гетьману Петру Сагайдачному в Севастополі у квітні 2014-го. Світлина: Тиждень

Під час анексії Криму та вторгнення на Донбас Росія спиралася на лояльність частини місцевого населення. Це були здебільшого росіяни — не так в етнічному, як у політичному значенні цього слова. Це були люди, які ідентифікували себе з «русскім міром» та підтримували повернення своєї малої батьківщини під управління колишньої метрополії. Головною проблемою для окупаційної адміністрації стали дві нелояльні спільноти — кримськотатарська та українська. Під загрозою опинилися не лише їхнє майно та громадянські права, а й сама ідентичність. Якщо про утиски українців та киримли в Криму почали говорити вже 2014 року, то дискримінація в ОРДіЛО довго залишалася малопомітною, бо основна увага була прикута до бойових дій та загальних гуманітарних проблем. А тим часом і в Криму, і на Донбасі Москва застосовує ідентичну стратегію дискримінації.

Детальний аналіз цієї стратегії опублікував журнал «Тиждень». Висновок автора Максима Віхрова: кінцева мета — не примус українців та киримли до лояльності щодо окупаційної влади, а повне витіснення й зачистка слідів їхнього перебування в Криму та на Донбасі.

Призначення провини

Сьогодні, на сьомому році війни, стратегія окупантів вимальовується досить чітко. Першим її етапом стало роздмухування ненависті до українців та киримли. Для цього Москва скористалась алгоритмом, опрацьованим ще в сталінські часи. Ідеться про масові судилища, які передували репресіям проти тієї чи іншої групи (шахтинська справа, процес Спілки визволення України, мегрельська справа тощо). Гучні процеси не лише слугували доказом колективної провини, а й збурювали в суспільстві ненависть до жертв майбутніх репресій. Щодо киримли аналогічну роль відіграла справа «Хізб ут-Тахрір». Тоді, у січні 2015-го, у Севастополі ФСБ заарештувала групу кримських татар нібито за належність до цієї ісламської організації, яка в РФ вважається терористичною. Арешти киримли під цим приводом тривають і досі: в Алушті, Сімферополі, Бахчисараї… Риторика окупаційної влади відповідна. Наприклад, у червні 2020 року Сергій Аксьонов заявив, що Київ збирався використовувати членів «Хізб ут-Тахріру» для «розпалювання міжнаціональної та міжконфесійної напруженості в регіоні».

Що ж до українців, то в Криму роль «Хізб ут-Тахріру» відіграв «Правий сектор». Власне, уся міфологія, створена для легітимізації анексії, була побудована навколо «потягу дружби», що його «Правий сектор» нібито збирався відправити на півострів у лютому 2014-го, щоб провести каральну операцію. Вочевидь, творці цього пропагандистського міфу апелювали до «потягу дружби», який 1992-го справді відправила до Криму УНА — УНСО. Вони, можливо, створювали алюзію на кримську операцію Петра Болбочана 1918 року. І хоча акція мала суто мирний характер, у пам’яті найбільш проросійських мешканців півострова вона закарбувалась як щось загрозливе. 2014-го ніякого «потягу дружби» вони не дочекалися, але російська пропаганда вперто ліпила з українців поплічників карателів «хунти». Скоро кримцям показали й «докази».

У травні 2014 року Олега Сенцова разом із групою інших осіб заарештували й звинуватили в підготовці теракту, розпочавши гучну антиукраїнську кампанію. 2016-го за звинуваченням у зберіганні набоїв заарештували Володимира Балуха. У жовтні 2019 року Олега Приходька звинуватили в намірах підриву російського консульства у Львові (!). А в грудні 2019-го сімферопольця Дениса Кашука звинуватили в незаконному зберіганні зброї. І хоч сам Денис до політичних активістів не належав та власних політичних поглядів не декларував, його мати Катерина Кашук відома своєю проукраїнською позицією. Під час зустрічі в суді син просив рідних виїхати з півострова. «Мамо, вам треба обов’язково звідси поїхати. Тут дуже багато матеріалу на вас», — цитує його слова Катерина Кашук.

У СТАЛІНСЬКІ ЧАСИ ГУЧНІ ПРОЦЕСИ НЕ ЛИШЕ СЛУГУВАЛИ ДОКАЗОМ КОЛЕКТИВНОЇ ПРОВИНИ, А Й ЗБУРЮВАЛИ В СУСПІЛЬСТВІ НЕНАВИСТЬ ДО ЖЕРТВ МАЙБУТНІХ РЕПРЕСІЙ. ЩОДО КИРИМЛИ АНАЛОГІЧНУ РОЛЬ ВІДІГРАЛА СПРАВА «ХІЗБ УТ-ТАХРІР»

Навесні 2014-го на Донбасі за кримським взірцем також ширилися чутки про каральну експедицію «Правого сектору». Утім, з початком АТО роздмухувати ненависть стало ще простіше. Спроби відновити законний лад та суверенітет пропаганда подавала як війну, розв’язану київською «хунтою» проти мирного шахтарського краю. Брутальні міфи про «розіп’ятих хлопчиків» окупанти підкріплювали обстрілами підконтрольних їм населених пунктів, у чому тепер відкрито зізнаються екс-бойовики. Крім того, у період активних бойових дій 2014–2015 років влада «республік» регулярно показувала місцевому населенню заарештованих «наводчиків» та українських «диверсантів». Ненависть підтримували не лише судилищами. Наприклад, улітку 2014-го проукраїнську жительку Ясинуватої Ірину Довгань прив’язали до стовпа. На неї накинули український прапор, змусили тримати в руках табличку з написом «Она убивает наших детей» і дозволили натовпу знущатися над нею. У Донецьку 22 січня 2015 року бойовики під час внутрішніх розборок обстріляли з міномета зупинку громадського транспорту, внаслідок чого загинуло вісім мирних жителів. Однак «ДНР», скориставшись нагодою, звинуватила в цьому ЗСУ. На місце трагедії привели полонених українських солдатів, щоб натовп зірвав на них злість.

Такі примітивні, однак дієві методи дають змогу легітимізувати будь-які репресії — достатньо оголосити жертв «укропами» чи «терористами». Звичайно, це не означає, що все населення окупованих територій вірить в офіційну пропаганду, але виступати на захист дискримінованих спільнот украй проблематично. Якщо в Криму можлива навіть присутність правозахисників, то режим у «народних республіках» значно жорсткіший.

Знерухомлення жертви

Наступним кроком окупантів стало знищення інститутів, завдяки яким українці та киримли могли чинити їм бодай мовчазний, але організований спротив. Для киримли такими установами є передусім Меджліс та Духовне управління мусульман Криму. У квітні 2016-го окупаційний суд заборонив діяльність Меджлісу, оголосивши його екстремістською організацією. Так само було взято під контроль Духовне управління, яке нині очолює лояльний до окупантів Еміралі Аблаєв. Загарбники намагаються створити залежні кримськотатарські організації на зразок Ради кримських татар при «голові Республіки Крим», натомість спроби незалежного гуртування придушуються. Діячі руху «Кримська солідарність», створеного 2016 року для підтримки переслідуваних киримли, самі регулярно стають жертвами переслідувань. Приміром, у травні 2018-го координатор руху Сервер Мустафаєв був заарештований — знову-таки в справі «Хізб ут-Тахрір».

Аналогічну політику окупанти проводять і щодо українців Криму. Створений 2015 року Український культурний центр проіснував недовго. Попри те що ця громадська ініціатива займалася лише культурною діяльністю, вона потрапила під тиск окупантів: її учасників затримували, тягали на допити, проводили обшуки в їхніх помешканнях. У 2018–2019 роках тиск посилився настільки, що низка ключових діячів змушена була покинути півострів і культурний центр де-факто перестав існувати. Як легальна альтернатива існує Українська громада Криму, однак це суто декоративне утворення. Розуміючи, що точкою опори упослідженої спільноти може стати церква, влада Криму намагається вижити з півострова ПЦУ. У липні 2020-го архієпископ Климент (Кущ) отримав постанову про знесення храму української церкви в Євпаторії. А днями громаду ПЦУ виселили з Кафедрального собору святих рівноапостольних князів Володимира й Ольги в Сімферополі. УГКЦ від вигнання з півострова поки що рятує підрядність Ватикану, прямого конфлікту з яким Москва уникає. Але на п’ятьох кримських парафіях УГКЦ мають змогу працювати лише два священики.

На окупованій частині Донбасу ситуація взагалі катастрофічна. Якщо в Криму громадське життя синхронізувалося з російським, де існує хоча б мізерний простір для незалежної активності, то населення «ЛНР» та «ДНР» уже шість років живе в умовах жорсткого поліцейського режиму. На всій території ОРДіЛО досі діє комендантська година, а демонстрація будь-якої української символіки може мати фатальні наслідки. Наприклад, у вересні 2016-го в Луганську затримали місцевих підлітків, які сфотографувалися з українським прапором і виклали світлини в соцмережу. Над ними влаштували публічне судилище, змусивши покаятись. Але трагічних історій значно більше. У липні 2014-го бойовики за українську символіку просто вбили 16-річного Степана Чубенка. Якщо в Криму окупанти допускають існування лояльних українських чи кримськотатарських організацій, то влада «ЛНР-ДНР» ставиться до всього національного з нульовою толерантністю. Як, власне, і до будь-якої несанкціонованої громадської активності. Становище ПЦУ та УГКЦ там ще більш непевне: торік у ПЦУ відібрали храм у селі Кузнецово-Михайлівка, у кафедральному соборі в Луганську регулярно влаштовують обшуки. За висловом настоятеля парафії УГКЦ в цьому місті, релігійне життя «завмерло» (окрім, звісно, того, яким керує «канонічна» православна церква).

Стирання ідентичності

На перший погляд ця російська політика спрямована на пацифікацію нелояльних спільнот. Але отримання контролю над ними є лише проміжним етапом у реалізації імперської стратегії. Кінцева мета Москви — зачистка окупованих територій від спільнот, існування яких не вписується в доктрину «русского мира». Створюючи нестерпні умови для українців та киримли, окупанти примусили їх до масового переселення з Криму та ОРДіЛО. Для тих, хто лишився, загарбники створюють усе для їхньої денаціоналізації. Найнаочніше це виявляється в мовно-освітній сфері. У Криму українська та кримськотатарська мови поряд із російською мають статус «державних». За інформацією тамтешнього «міністерства освіти», торік у Криму працювало 15 шкіл із кримськотатарською мовою навчання й одна школа з українською, також 126 класів із кримськотатарською та 8 класів з українською мовою навчання. Але, згідно з моніторингом Кримської правозахисної групи, це симуляція. Школи, які позиціонуються нібито як кримськотатарські, насправді двомовні, а в єдиній «українській» навчання відбувається російською. Те саме стосується окремих класів, у яких навчання ведеться частково (або переважно) російською, а інші «державні» мови взагалі вивчаються лише як факультативні предмети.

До того ж правозахисники та громадські діячі звертають увагу на негативну тенденцію: ці мови в той чи інший спосіб дедалі більше витісняються з освітнього процесу. За словами Ескендера Барієва, керівника Кримськотатарського ресурсного центру, торік з 15 шкіл, які позиціонувалися кримськотатарськими, цей статус зберегли лише сім. Що ж стосується вживання мов, то реальний державний статус на півострові має лише російська. Офіційна документація, судочинство, бюрократичні процедури ведуться російською й домогтися дотримання заявленого паритету мов практично неможливо. Тобто українська та кримськотатарська мови витісняються у сферу суто домашнього спілкування. Не менш важливо й те, що передавання мови молодшим поколінням також лягає на плечі тільки батьків, тим часом шкільна освіта чинить протилежний, проросійський вплив.

ТОРІК У КРИМУ ПРАЦЮВАЛО 15 ШКІЛ ІЗ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОЮ МОВОЮ НАВЧАННЯ Й ОДНА ШКОЛА З УКРАЇНСЬКОЮ. АЛЕ НАСПРАВДІ КРИМСЬКОТАТАРСЬКІ ШКОЛИ ДВОМОВНІ, А В ЄДИНІЙ «УКРАЇНСЬКІЙ» НАВЧАННЯ ВІДБУВАЄТЬСЯ РОСІЙСЬКОЮ

У «ЛНР-ДНР» спочатку також оголосили, що українська має статус другої державної. Однак до 2016 року вивчення її в «республіках» практично припинилося: усі українські класи та школи були переведені на російську мову. 2020-го в «ЛНР-ДНР» українську майже синхронно позбавили заявленого, хоча й суто формального державного статусу. Після цього денаціоналізація системи освіти стала відбуватися ще швидшими темпами. Українську як окремий предмет прибрали з базових навчальних планів шкіл, залишивши її на факультативне вивчення. Однак попит усе одно перевищив очікування окупантів. Тому, за повідомленнями з Луганська, батьків примушують забирати заявки на факультативне вивчення мови. Якщо в Криму киримли мають певні шанси пригальмувати русифікацію через самоорганізацію батьків, то в ОРДіЛО цих шансів майже немає. Будь-які акти непокори (або що може трактуватися окупаційною адміністрацією як непокора) можуть викликати репресії: пропаганда з 2014 року твердить, що українська мова — це мова «ворожої держави».

Однак русифікація, яку провадить Москва, ніколи не вичерпувалася мовою. Безсумнівно, окупаційна влада насаджує через систему освіти російський історичний наратив. Приміром, на початку 2019 року в кримських школах упровадили підручник «Історія Криму» для 10 класу, у якому наголошувалося на масовому колабораціонізмі кримських татар під час Другої світової війни. Це викликало протест не лише киримли та правозахисників, а навіть проросійської Ради кримських татар. Урешті підручник зі шкіл вилучили, а після видалення скандального параграфа повернули. Утім, загальної тенденційності викладання історії на півострові це не змінило. Вона залишається спрямованою на доведення історичних прав Росії на анексію Криму, а поряд із цим — на стирання українських та кримськотатарських сторінок історії. На окупованому Донбасі історію переписують не менш активно. Наприклад, у травні 2020-го в Луганську презентували підручник «Історія ЛНР», а в «ДНР» аналогічний опус з’явився ще в грудні 2019 року. Не слід пояснювати, що зміст цих книжок підпорядкований єдиній меті — довести, що Донбас ніколи не був частиною України.

Боротьба з українською та кримськотатарською присутністю на окупованих територіях триває і в інших сферах. Приміром, пам’ятник гетьману Петру Сагайдачному в Севастополі знесли ще в квітні 2014-го. Розпочата у 2018 році «реставрація» ханського палацу в Бахчисараї обернулася значними руйнуваннями пам’ятки кримськотатарської історії, що викликало підозри в навмисному вандалізмі. Меморіальну дошку Василю Стусу демонтували в Донецьку ще 2015-го, а нещодавно в Луганську знищили барельєф Тараса Шевченка біля будівлі університету, названого його іменем. Тепер у місті ведуться розмови про демонтаж пам’ятника Кобзареві, розміщеного в центрі міста. Водночас окуповані Донбас та Крим рясно засівають символами «русского мира», а також оплітають структурами, які цей «мир» пропагують. Отже, створюється ситуація, коли українців та киримли ставлять перед вибором: чи виїжджати геть, чи втрачати свою національну ідентичність, чи звикати до життя у внутрішній імміграції. Нині ніщо не вказує на те, що деокупація ОРДіЛО та Криму відбудеться найближчим часом. А тому становище наших співвітчизників у зоні окупації ставатиме дедалі нестерпнішим.

Tagged:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *