“Полювання” на український правопис: СРСР робив усе, щоб перетворити солов’їну мову на подобу російської

1920-ті роки. Триває політика націоналізації у республіках-колоніях новоствореного СРСР. Здавалося б, часи, коли й українська культура, зокрема, могла дихати відносно спокійно… Але це лише на перший погляд, бо українізацію 20-х років ХХ ст. провели насамперед для того, щоб винищити потім найактивніших її прихильників. Про цю сторінку історії України розказує “5.ua”

З одного боку, в українців давно існувала потреба укласти правопис власної мови. Утім радянська влада вважала, що він мав би сприяти вирішенню “чергових завдань Радянської влади”, одне з яких – ліквідація безграмотності. Наче б то правильно. Та “совєти” мали й інші цілі. Метою СРСР, як і Російської імперії, завжди було позбавити українську мову можливості нормально розвиватися. Багато мовиться про те, що українізацію 20-х років ХХ ст. провели насамперед для того, щоб винищити потім найактивніших її прихильників.

Так сталося і цього разу.

1925 р. “вірний ленінець” Микола Скрипник став ініціатором активного запровадження політики українізації. Бурхливу діяльність ідеологічний працівник розгорнув, коли в березні 1927 р. обійняв посаду наркома освіти, керуючи всіма галузями культурного будівництва та очолюючи Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), що була ідеологічним центром.

Микола Скрипник

25 травня 1927 р. топчиновник, котрий в анкетних даних називав себе “професійним революціонером” із Донбасу, скликав у Харкові Всеукраїнську правописну конференцію, що вперше кодифікувала національний правопис. Її учасники, зокрема мовознавці з українських діаспор, схвалили проєкт нового правопису.

Укладачами Харківського правопису були відомі українські мовознавці, як-то Агатангел Кримський, Олена Курило та інші. А членами правописної комісії виступали, зокрема, українські письменники Майк Йогансен, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий, Михайло Яловий – більшість із них згодом було репресовано й розстріляно за звинуваченням у “буржуазному націоналізмі”.

1926 р. проєкт Українського правопису оприлюднили для обговорення. На Всеукраїнській правописній конференції в Харкові 1927 року брали участь академіки, університетські професори лінгвістики й філології, учителі, журналісти і письменники. Серед них – три представники Західної України: Кирило Студинський, Іларіон Свєнціцький, Василь Сімович. “Західняків” мало би бути більше, але тодішня польська влада не вважала за необхідне їх відпустити, наприклад, галицький письменник Василь Стефаник теж мав брати участь в обговоренні, але Польща його не випустила.

На конференції схвалили новий правописний кодекс. Цікаво, що найбільші суперечки виникли довкола написання м’якого “ль” (наприклад, “лямпа”, “кляса” тощо) та “ґ”.

Літера Ґ. Світлина: “Главком”

Отож було обрано президію Правописної комісії з 5 осіб, яка ухвалила 1928 р. компромісне рішення щодо дискусійних правил. До уваги взяли основні традиції української мови – галицьку й наддніпрянську. Це було намагання об’єднати Схід і Захід за допомогою мови.

Ще від 1926 р. ЦК Партії кривило носом, дивлячись на дії “цієї харківської націоналістичної скалки”. Тим часом 24 січня 1928 р. суперечливий документ щодо нового українського правопису, деякі пункти якого голосувалися з перевагою лише в один голос, нарком освіти М. О. Скрипник затвердив – тепер він відомий як “скрипниківський” або “харківський” правопис. Величезне значення документа полягало в тому, що з української мови усіляко усувалися русифікаційні впливи.

Правопис надрукували й розповсюдили 1929 року – відтоді всі школи й видавництва УСРР зобов’язані були його дотримуватися. Провід Наукового товариства імені Шевченка у Львові також ухвалив дотримуватися норм нового правопису в Галичині.

От деякі відмінності “скрипниківки” від сучасного правопису:

  • слова грецького походження типу “міф”, “кафедра” пропонувалося писати через “т”, а не “ф”. Наприклад: етер, катедра, міт, аритметика, Пітагор, Атени, Методій;
  • зберігати літеру “е” в словах іншомовного походження: Европа, Еспанія;
  • пом’якшення літери “л”. Наприклад: балянс, бациля, галянтерія, заля, кляса, бальон, льомбард, бухгальтер;
  • іншомовні сполучення au, ou передавати через ав, ов: авдиторія, авдієнція, Бернард Шов;
  • у родовому відмінку іменників третьої відміни на -ть, а також п’яти винятків, закінчення -и, а не -і. Виходило: вісти, радости, повісти, і винятки – крови, любови, осени, соли, Руси;
  • закінчення -у, а не -а, в родовому відмінку назв міст: Берліну, Лондону, Парижу, Херсону;
  • в 20-х роках ХХ ст. відстоювати українську “ґ” було надзвичайно складно. Деякі мовознавці закидали, що її використання йшло “врозріз із мовною практикою народних мас”. Лише 1934 року з’явилася ґрунтовна праця француза Андре Мейє Le Slave commun (“Слов’янський народ” – ред.), де той показав, що в ході розвитку української мови звук [ґ] уже існував, просто з часом перетворився на [г].

Якби все йшло цивілізованим шляхом розвитку, нині ми мали б сталий правопис, з якого усунули б окремі вади та недоречності. Адже починаючи з сер. XIX ст. і до поч. 30-х рр. XX ст. український правопис набував дедалі більшої самобутності й соборності.

АЛЕ ВЖЕ НА ПОЧАТКУ 1930-Х “СКРИПНИКІВКА” БУЛА ВИЗНАНА НАЦІОНАЛІСТИЧНОЮ

У 1932 р. Москва взяла курс на тотальну русифікацію по всій території СРСР. “Харківський правопис” був названий націоналістичним, і з 1933 р. замінено на новий, який істотно зближує з російською мовою. Постраждали і творці “скрипниківки” (більшість стали жертвами репресій), включаючи самого Скрипника – його звинуватили не тільки в розпалюванні антирадянських, націоналістичних настроїв, а й в економічних прорахунках (в кінці життя він керував Держпланом і хлібозаготівлі на Дніпропетровщині).

НКВС

6 квітня 1933 р. наказом нового керівництва Народного комісаріату України було організовано комісію під головуванням Андрія Хвилі для перевірки роботи на мовному фронті. Комісія, крім питань української наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши відмежовування української мови від російської, спростивши правопис, ліквідувавши правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську “буржуазну” культуру.

Микола Скрипник не став чекати на антирадянські звинувачення й арешт. Він наклав на себе руки 7 липня 1933 р. у власному кабінеті. За іншою версією, його застрелив убивця на прізвище Карпов, хоча той відбував покарання у Холодногірської в’язниці (нині – Харківський слідчий ізолятор), оперативники НКВС витягли кримінального злочинця з-за ґрат – для виконання “спецзавдання”.

Згодом були репресовані більшість учасників Правописної конференції 1927 року.

У постанові нового наркома освіти УСРР Володимира Затонського від 5 вересня 1933 р. сказано: Український правопис, затверджений М. Скрипником 6 вересня 1928 року, був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників і селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М. Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, в літературному оформленні правопису”.

“Вірних сталінців” Володимира Затонського й Андрія Хвилю тоталітарна машина перемолола також. Їх розстріляли 1937-го у часи Великого терору.

Нові редакції Українського правопису у 1946 та 1960 рр. ще більше забезпечували “єдність з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо російського”. Практично всі положення його були збережені і в редакції від 1993 року, яка втратила чинність 2019-го.

КРИТИКА

Як стверджував у “Зауваженнях з приводу змін в українському правописі, внесених Президією Державної Правописної Комісії” (січень 1928 р.) голова Державного видавництва України (ДВУ) Сергій Пилипенко:

“У склад конференції мало увійти більше-менше 80 членів. Та як видко з протоколів тієї конференції, брали участь у ній лиш 36-37 голосів (іноді й менше), тобто менше, ніж половина конференції. Випадково трапилося так, що присутні були в непропорційно-великому числі представники окраїнних спольщених говірок, а не тих, якими говорить уся інша Україна.

“Виясняється, що фактично вирішення в Президії про переворот у нашому правописі перейшло без більшості одного голосу. Що ж було? Проф. Синявський (професор української мови Харківського інституту народної освіти Олекса Синявський; 1887-1937; – ред.) од голосування принципово ухилився, представник Держвидаву С. Пилипенко рішуче висловився проти запропонованих змін, моя думка і в моїй відсутності теж рахувалася як голос проти змін”.

За його спогадами, прихильниками перевороту в правописі були сам Микола Скрипник та голова колегії ДВУ, секретар Центральної комісії українізації радапарату при РНК УСРР Антін Приходько (загинув 1938 р.) – два голоси. Проти них – Сергій Пилипенко та представник Академії Наук, академік, історик і перекладач Агатангел Кримський – теж два голоси. Пилипенко свідчив, що Постанову про зміни в правопису було прийнято не більшістю голосів, а перевагою тільки голосу голови при розбиттю голосів по половині. І був переконаний, що “радикальне вирішення, винесене таким ненормальним способом, не може претендувати на те, щоб набрати силу закону”.

А ЩО Ж СЬОГОДНІ?

Що цікаво, 1999 року з’явився реформаторський проєкт українського правопису, відомий як “Проєкт В. Німчука”, а 2003-го – проєкт правопису авторства В. Русанівського. Але жоден із них так і не був ухвалений.

Олександр Скопненко, кандидат філологічних наук, переконаний, що повернення до українського правопису 2019 року деяких елементів “скрипниківки” допомогло зберегти величезний масив рідної літературної спадщини, яка послуговувалася саме тим правописом:

“Український правопис 1928 року (харківський або ж “скрипниківка”) містив норми, які не відповідали сучасному, досі чинному Українському правопису (редакції 1993 р. – 5.ua). Нова редакція повертає елементи Українського правопису 1928 р., який було змінено під час мовної реформи 1933 р. відповідно до мовної політики СРСР і з метою максимального наближення українського правопису до російського. Це передусім стосується правил відтворення іншомовної лексики засобами української мови. Редакція 2019 р. дозволяє варіантність написання деяких іншомовних слів. Наприклад, “міф” і “міт”. Не можна нехтувати формою цього слова, закріпленою у правописі 1928 р., інакше нам доведеться викинути цілий масив української літературної спадщини (зокрема, поезії, в якій такі слова навіть відповідно заримовано) І третини ХХ ст., що послуговувалася саме цією нормою”.

Tagged:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *