Аліна Михайлова: Я ідентифікую себе як “я є Україна” і роблю для цього все, що від мене залежить

Фото з ФБ Аліни Михайлової

У свої 25 років Аліна Михайлова встигла дуже багато. Активістка Майдану, волонтерка “Армії SOS”, доброволець-парамедик на фронті, яка створила фронтову медслужбу в Першій штурмовій роті “Правого сектору” й очолює її й досі — але вже напів дистанційно. Адже працюючи в Українській академії лідерства, встигає ще й здобувати другу вищу освіту в Київській школі економіки.

Виданню “Новинарня” вдалося “виловити”  її для інтерв’ю в онлайн-режимі. Впродовж розмови Аліна багато розповідає про свою головну цінність під назвою “Я — це Україна”.

Тепер уже якось навіть складно повірити, що до певного певного віку ця глибоко патріотична дівчина взагалі не усвідомлювала себе українкою, а на українську мову перейшла вже після подій Революції гідності — свідомо. “У голові тоді застрягла думка: якщо Майдан переможе, проженемо Януковича — говоритиму державною!” — розповідала Аліна в одному з інтерв’ю. Так і сталося.

“Україну власною державою не сприймала”

Її життя докорінно змінилося у 19 років, коли студентка-політолог пішла на Майдан і стала допомагати з розміщенням поранених у госпіталях та пошуком зниклих безвісти. І хоча колись давно в її життєвих планах було навчання в німецькому вузі, Аліна зізнається: 2013-й рік усе перевернув.

— Коли мене питають: “Чому ти пішла на Майдан?” або “Чому ти пішла на фронт?” — я не знаходжу для себе відповіді. Бо для мене це питання мало інше формулювання: “А чому я не повинна цього робити?” — зізнається Аліна. — Хоча сама я з Дніпра, з абсолютно російськомовної родини. Вчилася в російській школі, можу напам’ять розказувати вірші Маяковського і Єсеніна. Я була фанаткою класичної російської літератури.

Коли переходила на українську, то вже й вірші українських поетів вивчала.

Не скажу, що погано ставилася до України, але в 10-11 класах як свою власну країну я її не сприймала.

— Що спонукало змінити позицію?

— На мої цінності, серед іншого, вплинуло навчання в Київському університеті імені Шевченка. Коли почався Майдан, я була на другому курсі факультету політології. І тоді в мене навіть такого питання не виникло, виходити на Майдан чи ні, або “чому я туди виходжу”. Це був природний стан речей.

З цього все й почалося.

А потім почалася війна — і, знову ж таки, для мене не стояло питання про те, чи маю я допомагати. Але була дуже довга боротьба з собою щодо того, чи буду я корисна на фронті, чи стану там “обузою” і краще допомагати як волонтер.

Коли спалахнули бойові дії на сході, Аліна почала співпрацювати з волонтерською групою “Армія SOS” у Києві. А з початком канікул поїхала додому в Дніпро — і створила там обласне відділення “Армії SOS”.

У штабі “Армія SOS”, Дніпро, 2014 рік. Фото з ФБ Аліни Михайлової

— Волонтером я була з 2014-го по 2016 рік. Тоді ми збирали допомогу для фронту. У мене був штаб організації у Дніпрі, і ми постійно обдзвонювали великі компанії з проханнями допомогти різними дрібницями, починаючи від води і закінчуючи коштами на благодійний рахунок, щоб купити необхідне для фронту: шоломи, каски тощо.

Для цього спершу збирали інформацію про потреби по підрозділах та бригадах на передовій. Багато контактували з нашою діаспорою по всьому світу, від якої надходила левова частка допомоги. Окрім усього, треба було ще й організовувати роботу команди волонтерів, з якою працюєш.

У нас була ситуація, коли під час обстрілу хлопцям розбили генератор, і в них на позиції не було світла. А це ж струм — рації на нічне чергування, тепловізори, батареї… Ми зібрали гроші за три години, купили генератор і просто вночі поїхали його відвозити. А від Дніпра до бойової точки Донецької області їхати 2-2,5 години. Ось ми — як ті Чіп і Дейл — у командній роботі дуже швидко все зробили, відвезли і закрили це питання.

На перший, другий рік такої роботи ти бачиш, як це важливо й потрібно. Але коли так триває третій, четвертий рік — потроху зникає мотивація. Бо це постійний біг по колу: бригади ротуються, потреби ті самі

А у 2016 році на фронті загинув мій дуже близький друг. І я вирішила: або взагалі лишаю всю цю історію з війною, або йду туди як людина, яка допомагатиме саме на фронті.

“Найважче було витримати холод. Але треба розуміти, що це фронт, а не курорт з all inclusive”

Ухваливши для себе рішення, Аліна знайшла в інтернеті курси парамедиків для цивільних і пішла вчитися, щоб піти на війну “по-справжньому”. І це попри те, що, як зізнається, раніше дуже боялася крові. Ця фобія також була однією з причин її початкових вагань щодо того, чи варто йти з волонтерського тилу на передову.

Проте навчання на курсах допомогло перебороти страх, який, як каже Аліна, “у голові”. А ваганням було покладено край ще раніше.

— Це був мій особистий вибір, і я його зробила сама — мене ніхто не “наставляв”, — наголошує Михайлова. — Але батьки допомагали тим, що підтримували.

У мене з мамою дуже близькі стосунки, і вона завжди поважала мій вибір, яким би він не був — навіть коли йшлося про рішення поїхати на війну. Завдяки такій підтримці найближчої людини мені завжди все давалося набагато легше.

— Коли потрапили “на передок”, що виявилося найважчим? І взагалі, з якими персональними викликами стикається молода жінка в “польових умовах”?

— Для мене це холод. Я дуже погано його переношу. На першій ротації в Широкиному ми чекали пораненого на холоді досить довго, і я відморозила собі ноги. Ледве не дійшло до гангрени — було відмороження на одному з пальців.

І якщо раніше я не любила холод і дуже погано його переносила, то після того стало ще гірше. Щоб я не вдягла, як би не вкуталася — завжди холодно. Тому коли в нас зимові виїзди або чергування, для мене це завжди виклик. Але з цим нічого не поробиш, тому обкладаюся грілками та всім іншим, щоб просто пережити це.

Якщо говорити про гігієну… якщо людина хоче, може собі створити умови будь-де. Наприклад, польовий душ. Обкласти його темною плівкою — ось і душ. Звичайно, до цього треба пристосуватися. Знаю, що волонтери возили для дівчат на фронті навіть біотуалети.

А взагалі, мені б хотілося наголосити, що

коли дівчата йдуть на фронт, то мають розуміти: це не поїздка кудись в Єгипет на All Inclusive, а фронтове життя. В якому, швидше за все, доведеться жити не в найкращих умовах і спати на підлозі.

Був момент, коли ми жили закинутому будинку, в підвалі (бо ж обстріли). У мене астма, і я дуже погано переносила пил від бетонних стін. А жили ми там рік. Це був справді виклик для мого здоров’я. А потім організм якось звик до того.

Загалом, не можу сказати, що були якісь аж надто критичні моменти. Це навіть більше не з побутом пов’язано, а з психологічним сприйняттям того, що ти постійно перебуваєш в напрузі.

“Зранку чекаєш, коли «прийде Світлана», і щохвилини — коли викличуть до пораненого”

— Як проходить звичайний день парамедика на війні?

— Це дуже залежить від того, де ти перебуваєш. Наприклад, на позиціях у Широкиному наш день починався десь із 7-ї ранку. Ми з моєю напарницею — я була водієм-парамедиком, а вона — головним парамедиком — жили на маленькій позиції і вранці найперше виходили на перевірку зв’язку.

Треба було по рації слухати, коли скажуть, що “зараз прийде Світлана” — значить, зараз у всіх увімкнеться світло і треба швидко зарядити рації, телефони, ліхтарики.

В принципі, ти завжди чекаєш, поки хтось вийде по рації і викличе, бо в когось щось болить або хтось поранений. Це постійне перебування у стані готовності. Взимку ми завжди спали одягненими, щоб зібратися за 1-2 хвилини, виїхати за пораненим і надавати допомогу. Ти просто в такому постійному чеканні.

Якщо випадав день без обстрілів, ми з напарницею час від часу ходили, що називається, “в гості” в сусідню хату. Де або просто про щось розмовляли, або грали в карти чи дивилися якийсь фільм. Але завжди в повній готовності, каска й медичні рюкзаки — обов’язково при собі.

В Авдіївці ми переїхали на базу. Зараз на позиції виїжджає евакуаційний мобіль, і це просто звичайне чергування на позиціях по певному часу.

Психологічно, звісно, важче було в Широкиному, де слова “є поранений” могли прозвучати з рації буквально в будь-який момент — розслабитися не можна ніколи.

“У ЗСУ нам не вдалося б зробити й половини того, що ми робимо як добровольці”

Маючи досвід волонтерства й організації медичної допомоги на фронті, Аліна вважає добровольчі та волонтерські медслужби набагато ефективнішими, ніж у ЗСУ. І є переконаною прихильницею контрактної професійної армії.

— Має відбуватися реальний відбір людей, у першу чергу, за фізичними якостями. Але крім цього, людина, яка хоче служити у війську, повинна відзначатися бодай якимось “базовим” патріотизмом, — пояснює доброволиця. — Це слово вже ледве що не спаплюжене, але це важливо. Має бути розуміння того, чому ти йдеш у військо: хочу бути захисником, хочу обороняти свою державу тощо. А не тільки тому, що там хороша зарплата.

А що стосується військових медиків, то вони також мають знати елементарні базові протоколи, якими користуються у всьому світі.

Вважаю, що нам із командою вдалося побудувати дуже потужну медичну службу, і дуже цим пишаюся. Ми одні з небагатьох на нашому фронті маємо повністю укомплектовані автомобілі за зразком США — таких, можливо, ще два-три екіпажі є, і всі — волонтерські.

Тобто ми працюємо за американськими протоколами, і наші машини повністю забезпечені всім необхідним: апарат штучної вентиляції легень, апарат УЗД, щоб виявляти внутрішні кровотечі, кісткові катетери, які використовуються, щоб робити інфузійну терапію (щоб вставляти в кістки, коли немає вен) тощо.

Це екіпажі, які врятували дуже багато бійців на фронті. А це й Маріупольський напрямок, і Станиця Луганська — локації, де евакуація пораненого може тривати близько 2-2,5 години. Це дуже багато.

і я впевнена, що й половини цього нам не вдалося, якби ми були в Збройних силах.

Тому що там досі є якісь межі, в тому числі ще радянські.

“У 2014-му все було чітко: єдність і Україна — передусім. Але коли не бачиш змін, то зневірюєшся”

— Що змінилося особисто для вас за роки російсько-української війни?

— На фронті відбувається певна переоцінка всього, що було у твоєму житті до війни.

Те, що здавалося таким важливим раніше, відходить на задній план, коли приходить розуміння (а воно приходить не відразу), що ти не завжди сам вирішуєш свою долю. І справді важливою річчю на фронті є те, щоб твої побратими були живі і з ними все було добре. Бо сьогодні ти снідаєш з людиною, а потім постріл із того боку — і ввечері або наступного дня вже, можливо, доведеться оформлювати її тіло у морзі. Ми й цим також займалися.

І от коли приходить це розуміння — з’являється цінність кожного моменту твого життя.

Хоча загалом мені з кожним роком стає важче говорити про цінності. Знаєте, в Українській академії лідерства є цінність під назвою “Я — це Україна”. І мені здається, що

для кожної людини важливо ідентифікувати себе через зв’язок із країною, а не просто як “громадянина світу”.

Я ідентифікую себе як “я є Україна” і роблю для цього все, що від мене залежить. Це те, що мене вело і досі веде всі ці роки.

Але на Майдані і у 2014 році на фронті головні цінності не треба було якось відшукувати, їх було чітко видно: єдність та Україна — передусім. А от зараз, у 2020-му, знаходити моральні дороговкази складніше. Все від того, що не бачиш змін і зневірюєшся.

У минулому, 2019 році, в мене якраз був такий пік зневіри. Зокрема й у собі, своїх можливостях: і освіта в мене “не така”, і я нічого не знаю, не вмію й просто деградую. Здавалося, що ні цінності, ні попередній досвід, ні навіть близькі люди, які поряд зі мною і які досі не здалися й продовжують свою боротьбу на фронті або на акціях із захисту прав у тилу, мене не рятують. Як кажуть, “вичерпався ресурс”.

Знаю, що багато людей остаточно зневірюються й просто кидають це все. І далі живуть таким життям, яким, мабуть, жили до всіх цих подій в Україні…

— Але ж ви не зневірилися?

— Насправді я думаю, що побороти цей занепад мені вдалося саме завдяки вірі в свої цінності й можливості поїхати у США за програмою Open World, яка не мене дуже вплинула. Я змогла вступити у другий навчальний заклад і займатися корисною справою — роботою з молоддю. Тож мені вдалося переступити через цей страх і рухатися далі. На жаль, це виходить не у всіх, і від того сумно.

“Вмикаюся для онлайн-навчання на фронті, а однокурсники пишуть: «Прикольний у тебе фон!»”

— Як ви потрапили у Сполучені Штати?

— Насамперед — дуже вчасно, якраз коли в мені від тієї зневіри почав прокидатися такий собі  внутрішній “сєпар”. Я тоді говорила командиру, що дійсно недобре себе почуваю і вношу деструктив у цю історію з добровольчим підрозділом і фронтом.

І в той момент побратими ще з Майдану просто подали мою кандидатуру на цей обмін, Open World (фінансована Конгресом програма “Відкритий світ” покликана зміцнювати взаєморозуміння й співробітництво між Україною та США шляхом надання можливості українським лідерам у різних галузях діяльності зустрітися зі своїми американськими колегами й обмінятися досвідом та ідеями з найбільш важливих для обох сторін питань — “Н”).

Для мене це стало просто ковтком свіжого повітря. Навколо були абсолютно нові люди, абсолютно новий досвід. Пам’ятаю, ми вже повертаємося зі Штатів, літак приземляється в Україні — і я розумію, настільки наповнена енергією і готова її кудись далі застосовувати. Не у фронт, а в інший формат.

Тоді зрозуміла, що хочу вчитися далі. І пішла навчатися на програму про бізнес для ветеранів, в рамках якої познайомилася з Київською школою економіки, викладачами. І мені дуже “зайшло”.

На той момент я ще не думала, що піду на другу освіту. Але в якийсь момент стало цікаво спробувати податися й на інші програми. Крім того, була можливість вступу за стипендією імені Богдана Радченка (стипендія для навчання учасників АТО/ООС на магістерських програмах у низці українських ВНЗ — “Н”). Я зрозуміла, що хочу отримувати нові знання і до цього готова.

Мою заявку [в КШЕ] прийняли, запросили на іспити. Коли після трьох іспитів я побачила, що маю 193 бали з 200, здавалося, це просто якась помилка. Навіть дзвонила у приймальню і запитувала, чи це дійсно мої результати.

Такі речі дуже допомагають елементарно повірити в себе.

— Як тепер вдається поєднувати активну діяльність на фронті, роботу й навчання?

— Коли тільки вступила в КШЕ, одразу знайшла собі роботу в Українській академії лідерства. “Загрузила” себе по максимуму! Тоді було складно. Я не очікувала, що Школа настільки ґрунтовно підходить до навчання студентів. Уже всім розказую, що за шість років навчання в Університеті Шевченка в мене не було такого навантаження, як за рік в КШЕ.

Перші півроку для мене був такий собі шок: новий підхід, абсолютно нова література і взагалі все нове, сучасне. І підхід до навчання, якого я не очікувала в Україні. Це все надихало, але було важкувато. Бо у мене ще є підрозділ, медична служба там, потрібно контролювати медичні запаси й організовувати ротації медиків. Поєднувати все це було важкувато: я або вчилася і не працювала, або працювала і не вчилася.

З січня якраз був новий модуль, я вже переїхала в Київ і була готова передусім навчатися — і тут почався карантин. Що робити — поїхала назад у підрозділ, на фронт.

Було доволі смішно, бо у нас всі лекції проходили в Zoom, і викладачі просили увімкнути камери. А в мене [завжди за спиною] або якісь сітки, або якісь мішки, чи ми десь на позиціях на чергуванні, і так серйозний антураж… Тому я не вмикала. А мені викладачка, пані Тетяна Тищук, завжди каже: “Аліно, включіть камеру”. Пишу, що у мене не найкраще тло, а вона знову: “Аліно, включіть камеру”.

Потім одногрупники в особисті повідомлення пишуть, що “прикольний в тебе фон”. Це був такий цікавий досвід, поєднувати військове життя на фронті з онлайн-лекціями. На той момент дійсно було важко сконцентруватися. Але зараз якось тримаємося.

“Це просто шок, що навчання може бути таким крутим”

— Як вважаєте, важливо мати чіткий план і розуміння шляху професійної реалізації після закінчення університету?

— Я — це точно не про чіткий план. Коли вступила в Шевченка, у мене був чіткий план після четвертого курсу поїхати в Німеччину на магістратуру. На першому курсі пішла в Ґете-Інститут вчити німецьку, щоб вступити “на бюджет”. Я вже знала місто в Німеччині й виш, у який вступлю. Навіть уже шукала там родичів, щоб було трошки простіше. Такою була моя мета на 2019-2020 роки… але у 2013 році все дуже змінилося.

Не знаю, чи можна так говорити, але я впевнена:

якщо ти не закінчив навчальний заклад і в тебе немає планів – це не страшно.

Для мене це був пошук себе. Я люблю свій “перший” університет за те, що він дав мені такий старт і насправді більш ідеологічне життя. Хоча магістратура там уже була більше “для галочки”.

Зараз же магістратура, на якій я вчуся в КШЕ — це свідоме рішення і мій вибір, до якого я прийшла через певний відрізок часу. За це я вдячна своєму досвіду. І вдячна, що в моєму житті зустрілися люди, які мене спрямували, хай навіть несвідомо.

Я, до речі, вірю в долю, і в те, що все стається так, як має бути. І не буває неправильних рішень.

Якщо хочеш щось зробити, але боїшся — спробуй. Не вийде — просто будеш знати, як треба зробити наступного разу, щоб вийшло краще.

— Яку спеціалізацію отримуєте на своїй другій “магістерці”?

— Взагалі-то я йшла на “супергуманітарну” програму “Публічна політика та врядування”. А вийшло так, що це не надто гуманітарна спеціальність (сміється).

У новому семестрі ми тільки видихнули від мікроекономіки, а тут макроекономіка, методи аналізу політики, потрібно завантажувати спеціальні програми для роботи. Але до цього привчаєшся. Хоча й важко готуватися до занять, але завжди цікаво. Мені подобається, що в Школі цінують твою власну думку. Коли до тебе дослухаються, з тобою дискутують, ви виходите на абсолютно нові теми, семінар не йде чітко по плану — це просто суперово. Від цього дійсно отримуєш задоволення.

І викладачі тут завжди готові йти назустріч, навіть проводять додаткові навчальні години для того, щоб студенти зрозуміли тему. Для мене просто шок, коли викладач готовий витрачати свій час, щоб студент дійсно зрозумів про що йдеться. І це про КШЕ: важко, але дуже цікаво і дуже крутий досвід.

— Якби не робота в публічній сфері і не роль парамедика на війні, у якій ще галузі ви б хотіли застосувати свої навички та знання?

— В освіті, мабуть. Мені б хотілося, щоб це були освітні речі для військових і для людей, які приходять з фронту і просто не можуть себе знайти [у мирному житті].

В ідеальному варіанті, при нормальному функціонуванні армійської системи, коли людина звільняється — вдома її одразу мали б зустрічати адекватні психологи, психотерапевти чи просто люди, які мають якусь ідею, щоб допомогти. Мені б хотілося зробити акцент на людях, яким потрібна допомога.

Люди, які мене направили на програму “Відкритий світ”, дуже допомогли мені на тому етапі життя. І мені б хотілося, щоб я для когось також стала таким рятувальним кругом.

Також хотіла б більше працювати через соцмережі з молоддю. Зараз я такий собі амбасадор студентства й молоді і вважаю, що на них треба робити величезну ставку.

“Після перемоги у війні з Росією нас чекає фінальна битва”

Аліна Михайлова та колишній політв’язень Росії Володимир Балух під час акції на підтримку української мови під Верховною Радою, 20 липня 2020 року. Фото: Євген Завгородній

авдяки своїй активності Аліна Михайлова увійшла в двадцятку особистостей, що мають найбільший вплив на українську молодь (14-35 років) у соцмережах.

У відповідному рейтингу системи моніторингу соціальних медіа SemanticForce вона посіла 15-ту позицію. На перших трьох — колишня очільниця Міністерства охорони здоров’я Уляна Супрун, журналістка Yanina Sokolova і шоумен Сергій Притула.

Сама дівчина до цього досягнення ставиться з гумором, але зізнається: їй приємно, що її досвід може впливати на погляди людей.

— Спочатку я просто вела Twitter і писала те, що відчуваю. Це було від душі і заходило людям (та досі заходить).

Тепер відчуваю відповідальність за те, що мені довіряють і є певна аудиторія. Деякі люди зі мною [в соцмережах] з початку війни, або приєдналися пізніше і для них я є якимось авторитетом.

Мені б так хотілося, щоб люди  сприймали мене принциповою людиною, тому я думаю про те, щоб не підвести їх у цьому плані.

В останні пів року я працювала в Українській академії лідерства зі студентами 16-18 років. І можу сказати, що справді вплинула на цих молодих людей. І мені приємно відчувати, що мій досвід може поміняти чиїсь погляди. Хочеться, звісно, щоб він був корисним у подальшому ще для когось.

— Ваша історія — приклад того, як молода людина може приносити велику користь своїй країні. Куди б ви порадили спрямувати зусилля тим юним, які прагнуть зробити Україну кращою?

— Зміни можна робити, в першу чергу, починаючи із себе. Я постійно говорю про те, що в Україні є два фронти: східний фронт і інформаційний фронт, до якого можуть долучитися всі охочі. І на ньому у нас дуже не вистачає бійців.

Бо сьогодні

дуже важливо говорити про Україну не тільки в негативному ключі, а вміти розповідати про нашу перемоги, ділитися ними, поширювати цю інформацію.

І, знову ж таки, займатися освітою нових поколінь. А це може робити й сама молодь: займатися із зовсім маленьким поколінням, ходити в школи (чи навіть у садочки) і просто розказувати про цю цінність “я — Україна” і про те, як важливо це сьогодні.

Треба спрямувати всі сили на те, щоб об’єднати суспільство не поганими новинами, а знаходити щось нове, продукувати його самим. Все для того, щоб ми не програли нашої фінальної битви, яка буде далі. Бо навіть коли ми переможемо у війні з Росією, ще не факт, що не посваримося між собою і зможемо знайти єдиний консенсус.

Фото з ФБ Аліни Михайлової

Фото з ФБ Аліни Михайлової

Tagged:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *