Капелан ПЦУ: «Снаряд зрівняв із землею лісок, а капличка залишилася цілісінькою»

В історії села Мирне що на Рівненщині весна 2019 року розцвіла знаковою подією: у життєдайному березні церковна громада після отримання Томоса здійснила свою мрію перейти до Православної Церкви України. Тоді з благословення митрополита Луцького і Волинського Михаїла настоятелем Свято–Михайлівського храму в Мирному став військовий капелан отець Євген Рудь. Спершу парафіяни придивлялися до нього з особливою цікавістю, тепер же всім кажуть із гордістю: «Маємо духовного батька–наставника від Бога».

Мріяв стати священником або… військовим

Герой цієї публікації народився в селі Павлів Радехівського району Львівщини. Батько Василь Степанович працював водієм, мама Марія Степанівна — на різних роботах у колгоспі і в райцентрі. Вони були взірцем порядності для синів Василя, Степана, Євгена і донечки Іванни. Духовним хлібом сім’ї повсякчас є щирість, оберегом — молитва.

Батьки з повагою дослухалися до всіх дитячих мрій, зокрема й до Євгенкової, який хотів «бути корисним для людей по–особливому» і ще в школі вирішив стати священником або … військовим. Збагнути важливі місії цих покликань допомагали достойні вчителі. Мама і бабуся Анастасія вдома розповідали про сенс людського буття словами наймудрішої Книги Книг — Біблії. У школі хлопчачу вправність, бажання гартувати тіло й дух вирізнив учитель Іван Степанович Батюк і готував здібного учня до військової служби.

Остаточне рішення підказала бабуся: «Вчися, сину, на священника, а час покаже». Як у воду дивилася, знаючи, що Божа мудрість стане найпотрібнішою на всіх професійних дорогах. Вступив 1998 року до Волинської духовної семінарії. Щоправда, час від часу ловив себе на думці, що не перестає хотіти в майбутньому поєднати свій сан із військовою службою.

Коли був на 4–му курсі, запроменіло почуття кохання. Його суджена підростала по сусідству в рідному Павлові, але юнак задивився на дівчину, коли та була вже десятикласницею. Симпатія виявилася взаємною, тож Євген запропонував своїй обраниці серце, тільки–но вона закінчила школу. Іноді звинувачував себе, що через одруження Галина не вступила до вишу. Реалізувати плани кожного допоміг Господь, бо потому матушка здобула обраний фах, закінчивши Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки. Тепер благочестиве подружжя виховує доньок Вікторію і Юлію, які успішно навчаються у 9–му і 8–му класах Мирненської ЗОШ І–ІІІ ступенів.

«Маєш зоставити щось хороше всюди, куди тебе посилає Господь»

«Здобуваючи освіту, я мріяв залишитися на Волині», — розказував отець Євген про те, як стелилася його життєва дорога до Мирного. Мав честь здійснювати Богослужіння у Свято–Троїцькому соборі. З волинянами поріднився настільки, що після закінчення семінарії прийняв за велику честь служити їм у найменшій парафії в Котові на Ківерцівщині. Було прикро до сліз, як бачив у церкві 20–30 людей навіть у великі християнські свята. Гуртувати село, роз’єднане різними конфесіями, почав зі знайомств із сім’ями в кожній хаті. Першими старався привести до Творця дітей і молодь. Від неділі до неділі церковна родина збільшувалася, та в Божому плані для її духівника був наступний щабель — служіння церковній громаді в Покащеві. З його парафіянами протягом одинадцяти літ відчував себе господарем, зайнявшись заміною у церкві вікон і дверей. На згадку про себе зоставив селу збудовану триярусну дзвіничку.

 Вибухова хвиля, осколки артснаряду зрівняли із землею невеликий лісок, святиня ж, на диво всім, залишилася цілісінькою.

— Чи ж хотілося знов залишати обжиту оселю, навіть отримавши чергове «підвищення»? — запитую в отця Євгена про черговий переїзд у Сокиричі.

— Це не проблема. Питання в тому, що хороше й потрібне людина залишає після себе всюди, куди посилає її Господь, — такою відповіддю священник радить кожному задуматися про призначення на життєвих стежках. Сердечну вдячність адресує Ківерцівщині за те, що протягом 18 років вона була для нього гостинною, наче батьківська хата.

Заздрив тим, хто в окопах

Отця Євгена і досі гнітить думка про те, що «не доїхав» на Майдан. Йому не перестають боліти смерть Василя Мойсея, з сім’єю якого подружився через його рідного брата Романа Мойсея — настоятеля парафій у селах Небіжка та Клепачів, і анексія Криму. У 2014–му священнослужитель став одним із перших волонтерів, які сміливо їхали на охоплений війною Донбас. Уявляв себе там капеланом, але першим повістку в пекло сприйняв за обов’язок брат Василь. Він у зоні бойових дій підвозив снаряди для артилеристів.

Щоб не засмучувати батьків, Євген дочекався його повернення, а наприкінці жовтня 2015 року після півторатижневого навчання в синодальному відділі військового духовенства прибув капеланом у 55–ту окрему артилерійську бригаду «Запорізька Січ» імені генерал–полковника Василя Петрова. У містечку Новогродівка на Донеччині разом із водіями ватажівок, які тягнули гармати на передову, спав на ящиках з–під снарядів, їв з одного казана. І білою заздрістю заздрив бійцям, які були на першій лінії вогню.

Легко сприймав «комфорт» у пристосованому під житло приміщенні шахти, дуже важко — три речі: як багато бійці курять, п’ють кави й лаються. Далеко не всім їм було можна пояснити, що війна закінчиться і треба берегти своє здоров’я, наскільки це можливо на війні, заради найрідніших, які чекають удома. Багато хто відвертався, дивлячись із недовірою на капелана, дарма не визнаючи найпотужнішої зброї — хреста і молитви. Аж коли у грудні повертався додому, зізнався батькам, що був на війні не волонтером.

На передову таки «прорвався»

Удруге на фронт капелан Євген Рудь повернувся через рік, у 2016–му. У 24–й окремій механізованій бригаді імені короля Данила Галицького було легше, бо більшість бійців — із набожного Західного регіону. Звісно, скептиків теж вистачало, але, кажуть, під обстрілами невіруючих нема.

На Луганщині капелан Євген Рудь потрапив у село неподалік залізничної платформи Калиново–Попасної — теж зовсім близько від передової. Духовного отця берегли «по–своєму» ревно: поселили при штабі й суворо заборонили ходити в рясі. Неодмінно мав одягати бронежилет: офіцерів і духовенство снайпери видивляються з однаковою ворожістю. Він же не переставав проситися на передову. Серце казало, що там буде потрібнішим. І таки вмовив комбата відпустити за поселення — в бліндажі та окопи.

Відбував туди на день, а залишився на тижні. Було відчуття, що в бійців священник асоціюється з кимось із домашніх, найрідніших і справді найпотрібніший їм у важку хвилину. Тому невдовзі в найзатишнішому бліндажі гуртом облаштували капличку. Час богослужінь у ній під частими прицільними обстрілами встановити було неможливо, зате в Божу обитель за порадою міг прийти помолитися кожен зі своїм душевним неспокоєм. Там відбувалися сповіді та причастя, сокровенні бесіди і каяття… Вибухова хвиля, осколки артснаряду зрівняли із землею невеликий лісок, святиня ж, на диво всім, залишилася цілісінькою.

А ще війна викарбувала в серці капелана беззаперечну істину: «Якщо ти не патріот рідної церкви, то який ти патріот своєї держави?»

Протоієрей Євген Рудь називає речі своїми іменами, священників — Божими рабами, а тих, які пропагують «рускій мір», закликає боятися Всевишнього, а не «керівництва». Просить сучасників більше думати про віру, про добро і безкорисливість. Він уже поріднився з привітними мирненцями й щиро, як і всюди, просить Господа благодаті й миру для села з прегарною назвою Мирне.

Джерело: Леся ВЛАШИНЕЦЬ Volyn.com.ua 

Отець Євген із дружиною Галиною і доньками Вікторією та Юлією.

 

Tagged:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *