Онлайн-причастя: Кінець світу чи початок богословської дискусії?

Тетяна Деркач,

спеціально для Духовного фронту України

Коронавірус без перебільшення перевернув з ніг на голову не тільки політичні та економічні світові розклади, але й усталену догматику та практику Церкви. Ніхто не був готовий ані до закриття храмів без оголошення богоборчої війни Церкві, ані до заборони причастя віруючих. Логіка підказала природній вихід – скористатись сучасними засобами онлайн-комунікацій. Але виявилось, що у кожного свій «больовий поріг», своя межа, яку не можна перетинати, щоб не скотитись в профанацію або навіть кощунство.

Якщо онлайн-трансляції богослужінь без мирян в Церквах зі скрипом, але прийняли (з обумовкою, що це жодним чином не може повноцінно замінити живу літургію), навіть змирились зі стерилізацією ікон, хрестів та – спаси Господи – лжиць для причастя, то можливість віртуалізації самої Євхаристії та причащання викликала скандали.

Так сталось, що одним з осередків такого скандалу стала ПЦУ, клірик якої о.Ігор Савва на свій страх і ризик провів онлайн-причастя для своєї громади. «Технологія», якої він поділився на своїй фейсбук-сторінці, відбувалась за допомогою програми для відеоконференцій: «Кожен з учасників богослужіння приготував перед монітором хліб, вино і воду. Служили літургію Іоанна Златоуста, по черзі читаючи і співаючи частини послідування. Освячення Дарів відбувалося так само, як і під час богослужіння в храмі. Всі учасники причастилися, кожен в своєму домі».

Не будемо говорити, який гвалт та хайп це викликало, особливо в консервативному середовищі. А от проросійська пропаганда просто вчепилась в цей інформаційний привід, щоб вкотре макнути ПЦУ в багно та довести всьому світові, що протеже Константинополя – не тільки розкольники, але й кощунники. Ну, що з російської пропаганди візьмеш? Навіть коли в ПЦУ будуть молитися Ісусовою молитвою, пропагандисти закричать, що «розкольники не так коми розставили та не ту ноту взяли». Що цікаво – ці ж люди щиро вірять, що «світовий уряд» може управляти свідомістю віруючих механічно та дистанційно за допомогою вживлених рідких або твердих чіпів (тобто, мозок людини – це лише пристрій, яким можна керувати не тільки носію черепної коробки, де той мозок розташовано, але й чужим дядям).

Тому дуже шкода, що до цькування, організованого московськими пропагандистами, долучились і абсолютно адекватні віруючі (не кажу вже про неадекватну реакцію єпископату ПЦУ, яким легше щось або когось заборонити, аніж примусити себе до розумової діяльності). Але перш, ніж кидатися звинуваченнями у відступництві та кощунстві, треба розібратись, з чим ми маємо справу. Адже, за тією ж логікою, як у консерваторів або пропагандистів, атеїсти звинувачують християн ні мало ні багато в духовному канібалізмі – їх спокушують слова Христа про споживання Його Тіла та Крові (Мф. 26:26-28). Для один це спокуса, для інших – безумство.

Онлайн-причастя теж спокусило багатьох на страх, що «спочатку будемо проводити віртуальні причастя, потім проводити заочно всі таїнства, потім віряни припинять ходити в храми, потім непотрібні вже храми перебудуємо під ресторани, а священників викинемо на вулиці». Це дуже недолуга логіка.

Почнемо з того, що історія Церкви налічує дуже багато згадок про нестандартні, нелінійні ситуації, з якими стикались віруючі або єпископи в давності або середньовіччі. Церква, за великим рахунком, ніколи не мала спокійних періодів, коли можна було служити літургії, хрестити, хіротонізувати, причащати з повною впевненістю у завтрашньому дні. Церква не була конвейєром здійснення одних і тих же ритуалів день у день. Змінювались певні зовнішні або внутрішні обставини – Церква змінювала і богослужбову практику, і вимушена була вдосконалювати вчення і про Бога, і про саму себе. Але були і ситуації екстраординарні, коли треба було швидко приймати унікальні рішення. В юриспруденції це називається ad hoc – спосіб вирішення специфічної проблеми або завдання, який неможливо пристосувати для вирішення інших завдань і який не вписується в загальну стратегію рішень (виняток, ніде більше не застосовний). До речі, таких ad hoc було в Церкві багато, – але до них чомусь вдавались як до прецедентів, коли це було вигідно.

Ми звикли до того, що Бог марширує лише там, і лише до тих пір, де ми йому визначаємо. Але Церква – це не стройовий плац. Були, ніде правди діти, і заочні сакраментальні дії – просто про них не люблять згадувати в наших православних семінаріях-академіях. Так, відомий російський богослов та публіцист Андрій Кураєв навів приклад, як в ІІІ столітті єпископ Федим заочно посвятив св. Григорія Чудотворця на єпископа. Були і таїнства, здійснені не так і не тими – наприклад, хрещення помираючого іудея піском в пустелі мирянами.

І от зараз, під час пандемії, ми маємо справу саме з такими ситуаціями ad hoc. Але питання з технічного перетворюється на догматичне: як діє Дух Святий в таїнствах, яке співвідношення матеріального, людського та надприродного (субстанції та акциденції) є богодухновенним, до яких меж дихає Святий Дух? Яка сакральна роль храму в церковному житті та спасінні людей? Чи розповсюджується вірус через потир, лжицю або навіть самі Святі Дари? Якщо одне з таїнств Церкви – сповідь – вже отримало віртуальний вимір, то як бути з іншими таїнствами? Якщо миряни почнуть брати безпосередню участь у священнодіях – вони стануть повноцінним царственим священством, або накличуть на церкву гнів Господень та будуть покарані, як Оза, за те, що доторкнулись до ковчега (1Пар. 13: 9-10)?

Як бачимо, скандал навколо онлайн-причастя – це тільки привід для серйозних теологічних дебатів. За великим рахунком, мабуть, це якесь Боже провидіння, що саме ПЦУ потрапила в епіцентр такої дискусії. Дуже багато років над нами глузували, що у нас немає богословів, що українські «розкольники» нездатні на будь-яку свіжу думку, їм нема чим зацікавити досвідчене інтелектуальне середовище інших помісних Церков. Мовляв, все ми можемо – це бездумно копіювати літургійну та проповідницьку механіку Московського патріархату. І до якогось періоду ці звинувачення були справедливими. Але бачте – нам таки вдалось вас всіх не тільки здивувати, але й поставити на вуха. Бог цим засвідчив, що ПЦУ є, вона жива, в ній шукають виходи з ситуації, замість того, щоб нити, істерити або панікувати. Так, ми можемо помилятись та пересмикувати з креативом, але ті, хто бачить спасіння та Церкву лише в звичних рамках, помиляється не менше, адже зводить її до музею старожитностей.

Повірте, що дискусія про онлайн-причастя – це взагалі квіточки порівняно з тим, з чим богослівя ХХІ століття матиме справу вже скоро. Те, що сьогодні здається неприпустимим модернізмом, завтра може виявитись дитячим садочком. Нам прийдеться розбиратись з етикою постгуманізму, трансгуманізму та техногуманізму, які відкриють двері для постсакраментальної теології. Умовно кажучи, з питаннями вирощування Тіла Христового в пробірці та створенням сімї з біолюдиною, надрукованою на 3-D принтері (ні, я не шуткую). Важко уявити, як тут можна буде спертись на Святе Передання та вчення святих отців. А отже, доведеться думати власною головою, застосовувати власні етичні досягнення та духовні підвалини. Вміння мислити широко та нестандартно – не означає відсутності критичності або етичності. Чесно кажучи, поки наявний у нас богословський рівень пастирів (які найчастіше просто звикли ховати голову в пісок) не надає оптимізму, що вони здатні справитись з цими викликами та задачами без скочування в фундаменталізм. Інакше історія Церкви, яка почались з катакомбного християнства, завершиться християнством печерним.

Tagged:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *