Капелан Костянтин Холодов: «Я “там” для того, щоб людина могла підійти до мене в будь-який час»

У 45-річного протоєрея Костянтина Холодова за плечима досвід волонтерства під час війни та організації капеланської служби від імені колишньої УПЦ КП.

Нині володар нагород від Міноборони та Генштабу і Народний герой України спокійно служить у храмі с. Гурівщина (32 км від Києва) та працює заступником голови Синодального управління військового духовенства (СУВД) ПЦУ з міжнародної і міжконфесійної співпраці. Якщо стисло — він права рука у зв’язках ПЦУ з капеланськими службами світу.

Нагорода

— Моя роль на Майдані — громадянин і священник. Я діяв як кожен громадянин України, який відчуває історичну відповідальність та живе в часи, коли не можна бути байдужим і треба діяти.

На Майдані був із 21 листопада по 22 лютого, не в рясі. Охороняв барикади, брав участь у мітингах. На віче не був, бо служив у церкві. Вийшов на Майдан у рясі, коли з’явилися перші жертви. Тоді Владика Епіфаній (у той час він ще був єпархіальним архієреєм ліквідованої УПЦ КП О.Г.) наказав надягнути рясу, взяти з собою єпитрахиль, хрест і Євангеліє. Бо вбивають мирних протестувальників, і люди хочуть сповіді. На Майдані я був священником, який сповідав людей, готових померти. На щастя, наступного дня вбивства припинилися. Диктатор утік.

Євромайдан

Березневий референдум і ССО

Холодов зізнається, що на російський псевдореферендум відреагував украй болісно. Всередині все кипіло. Тоді замислився про капеланство.

— У квітні 2014-го мені прислали повістку. Я пішов у військкомат, але медогляду не пройшов через підірване після Майдану здоров’я (отруївся якимсь експериментальним газом, був шпиталізований із ушкодженими дихальними шляхами).

Втім, із цією повісткою я з’явився до тоді ще патріарха Філарета. Казав, що вже готовий іти, коли відновлю здоров’я. Але Святіший відповів — тільки капеланом. Канони дозволяють православним воювати, але не священникам і не дияконам, — до них застосовуються особливі обмеження. За апостольським правилом, якщо священник, єпископ чи диякон зібрався вправлятись у військовій справі, то “він хай буде як благочестивий мирянин”. Патріарх сказав прямо: “Воювати є кому, а священників у нас замало”.

— На той момент в УПЦ КП вже була капеланська служба?

— У зародковому стані. Були священники, прикріплені до окремих частин. Періодично їх запрошували до військової частини проводити богослужіння, на присягу, окропити святою водою нових військовослужбовців. Як такої капеланської служби в нас не було. Капеланська система, яка нині діє у ЗСУ, — це результат нашої ініціативи. На 2020-й і де-юре, і де-факто інститут капеланства у ЗС України є: від Православної церкви України на посадах у силах оборони та безпеки служать 132 капелани (у ЗСУ — 64, у НГУ — 37, у ДПСУ — 31).

Але тоді, у 2014-му, я кинувся до знайомих у Міноборони, однак мені сказали, що в штаті така посада не передбачена. Мій кум Федір Липчак пішов добровольцем у ЗСУ, зрештою його прикомандирували зв’язківцем до “Айдару”. Коли навесні 2014 року він мені зателефонував і попросив деяке обладнання, бронежилети, берці та каски, я його зібрав і вдягнув. Звернувся до громади у Facebook, назбирав стільки грошей, що вистачило ще для трьох-чотирьох солдатів. Зброї не купував, її не бракувало. Хоч якби попросили, придбав би. Чом би й ні.

У червні-липні, з благословення митрополита Епіфанія, Переяслав-Хмельницька і Білоцерківська єпархія (екс-УПЦ КП) розпочала збір гуманітарної допомоги та продуктів для армії. Я зголосився відвезти. За два тижні зібрали три фури, загалом — 75 тонн. Далі ще були фури, але я вже залишився капеланом.

Допомога від УПЦ КП

Одразу потрапив у щойно визволені Слов’янськ і Краматорськ. Їсти й пити було майже нічого, “тили” не встигали. Ми привезли продукти, одяг, мінералку, мило тощо. Там я потрапив до одного з підрозділів Сил спеціальних операцій (ССО). Переночував, провів службу. Вони попросили залишитись. Досі я їхній капелан.

Далі привозив їм усе необхідне, залишався також на тиждень-два. Потім повертався додому на певний час і знову їхав у зону АТО. Все без документів і погоджень із Генштабом.

— Яка специфіка роботи капелана зі спецпризначенцями?

— Для мене немає різниці, хто переді мною. Основне — не фотографуватися з ними й не виставляти світлини в Інтернет. Бо я з ними вже шість років і багатьох знаю в обличчя.

— Як ви здобули довіру цих людей?

— Ніяк. Я не мав на меті здобути довіру. Достатньо бути чесним перед Богом, перед товаришем і перед собою. Вони знали мою історію з Майдану. Стосунки справді будуються: не зав’яжеться довіра — не почнеться й співпраця.

Якщо у 2014 році в нашому підрозділі на богослужінні було від п’яти до п’ятнадцяти чоловік, то тепер збирається майже весь підрозділ. Крім тих, котрі на посту, бойовому чергуванні або виїзді. Я їх причащаю. Люди, які спочатку до віри ставилися скептично, тепер — церковні люди, справжні воїни Христові.

Грудень 2016

— Як ви встигали бути ще й парафіяльним священником?

— У 2015–2017 роках абсолютно не встигав. Приїжджав на тиждень-два, парафіяни раді були мене бачити. Вони збирали допомогу, яку я відвозив. Однак у мене була заміна — інший священник. Оскільки ж війна триватиме й далі, в мене немає вибору: якщо я організував у зоні АТО капеланську службу, то й мусив там бути. Тепер я більше часу перебуваю на парафії, але періодично відвідую зону проведення бойових дій, щоби підтримувати своїх хлопців, яких знаю з 2014-го.

Система

З 2015-го по 2017 рік Холодов був за сумісництвом головним капеланом у зоні АТО від УПЦ КП. Координував роботу капеланів, і продовжував служити підрозділам ССО.

— Наша капеланська служба лише набирала обертів. Постало питання, хто в зоні АТО буде організовувати цю справу. У Києві цим займався митрополит Черкаський і Чигиринський Іоанн (Яременко), нинішній голова Синодального управління військового духовенства. Він спільно з помічниками налагодив зв’язки з Генштабом, Міноборони, Нацгвардією, СБУ та Прикордонними військами.

Я сказав: “Оскільки я вже там, то можу взяти це на себе”. Отримав благословення від митрополита Епіфанія, пішов у штаб АТО, склав план дій на літо 2015-го, адже в червні вже мала заїхати перша ротація священників (де-факто заїхала в серпні). Потім серед місцевих священників знайшов відповідальних з усіх чотирьох секторів АТО: “А”, “B”, “C” та “М”. Коли приїжджав у штаб сектора, брав із собою священника і знайомив його з місцевим командуванням. Вибудувалася певна структура. Наші священники на місцях відбирали капеланів, які служитимуть у підрозділах, надсилали їхні дані мені, а я — в Синодальне управління. Їх брали у штат, і далі вони офіційно прибували в підрозділ за погодженням Генштабу. Ротації військових капеланів відбувалися щомісяця. Перша — в серпні 2015-го, близько 50 священників. Друга — 78 священників, третя — 60.

Липень 2016

— Щоб людина могла стати капеланом, їй потрібно…

— Мати вислугу не менше трьох років на парафії: саме там перевіряється вміння комунікувати. Священник має бути дисциплінованим. Повинен орієнтуватися у військових питаннях. А також має ознайомитися з Кодексом військового капелана, міжнародним документом, який прийнятий капеланськими службами різних країн. Там чітко зазначено: прозелітизмом займатися не можна. Якщо в моєму підрозділі є греко-католик, який потребує духовної підтримки свого священника, — я не повинен нав’язувати йому себе, а маю знайти греко-католицького священника. В цьому суть. Багато хто цього не дотримується. Недосвідчений капелан вважає, що підрозділ — то є його парафія, але це не так. Цього робити не можна. Навіть якщо до мене підійде юдей чи мусульманин і попросить відвідати синагогу або мечеть, я його відвезу або привезу до нього рабина чи муллу. Я не повинен нав’язувати йому свою віру й релігію.

Одна з ранніх служб у 2014

— Якщо відверто, чи були у вас розмови з греко-католиками і протестантами про навернення у православ’я?

— Ні, ніколи. Я знав, що цього робити не можна. По-перше — викличу до себе недовіру. По-друге — це аморально.

— Ви цього вчите православних капеланів?

— Ні, я їх не вчу; вони прибували на війну вже більш-менш навчені. У Михайлівському Золотоверхому раніше проходили тижневі тренінги для капеланів. До нас приїжджають православні й протестантські капелани з інших країн, проводять семінари.

На парафіях — навертайте і розповідайте, а на війні робота вже зовсім інша.

— Чи відомі вам випадки, коли начальство примушувало солдатів відвідувати християнські богослужіння?

— Не в моєму випадку, я проти цього. Ніхто нікому нічим не зобов’язаний у релігійній сфері. Людина, яка взяла до рук зброю захищати Батьківщину, — захищає також і свою віру. Мусульманин — країну і власну віру, тому як я можу ставити під сумнів правильність його переконань? Це — його вибір і його свобода, і він усе це захищає.

— Ви розділяєте обов’язки капелана і офіцерів морально-психологічного забезпечення?

— Я не замінював його, він — мене. Ми одне одному допомагали і співпрацювали. Але в нього свої функції, в мене — свої. “Замполіт” розповідає військовослужбовцям, що капелан — це невід’ємна частина підрозділу, і ставитися до нього треба так само, як вони ставляться одне до одного. Коли треба, він по рації оголошує, що за кілька днів відбудеться богослужіння. Одного разу під проводом одного офіцера МПЗ бійці самі збудували каплицю, поставили хрест, іконостас і навіть щось подібне до вівтаря. Звісно, приємно, коли цими питаннями опікується заступник командира.

На службі

На цей час, наприклад, у нашій армії створено структури, які у США називаються “оперативними групами підтримки військ”. До них входять ідеолог, капелан, психолог і бойовий офіцер. У нас вони називаються “високомобільні групи внутрішніх комунікацій”. Ці групи зараз їздять по зоні ООС і навчають комунікації між різними сегментами армії. Наші капелани входять до складу цих груп.

— Я знаю, що капеланам дають можливість бути на передовій.

— Багато підрозділів, які я відвідував, розміщувались у так званій “червоній зоні”, я був на самій лінії зіткнення. Інколи за 500 метрів від позицій російських військ. Правив службу, відвідував хлопців, був із ними поруч стільки, скільки це було необхідно.

Разом із воїном

— Як вибудовується конфесійний баланс капеланів у окремо взятому підрозділі?

— На даний момент підбір капелана в підрозділ відбувається за такою схемою: командир підрозділу відкриває посаду “капелан”, проводить опитування серед особового складу, проводить консультації, звертається до вищого командування, яке, своєю чергою, звертається до Управління по роботі з військовим духовенством (є такий при Генштабі) з проханням виділити капелана у підрозділ. Управління звертається до СУВД з потребою, а ми вже даємо їм священника, який служитиме капеланом. Тобто баланс залежить не від нас, а від особового складу військової частини і командира.

На міжконфесійному рівні ми одне одному допомагаємо, адже капеланів не вистачає (а у 2014-му їх було геть мало, я навіть отримував наряди в інші підрозділи, щоби там провести богослужіння). Навіть нині є військові структури, в яких узагалі немає жодного капелана.

Без МП

Співрозмовник запевняє, що у ЗСУ, НГУ та Прикордонних військах капеланів УПЦ МП немає. “Ніхто з ними не хоче зв’язуватися, бо знають, хто вони такі”.

Втім, це не зовсім так. У відповідь на інфозапит, Міноборони проінформувало, що станом на 1 квітня у ЗСУ працюють “капелани від таких конфесій: ПЦУ — 62,8 відсотка, УГКЦ — 20,9, УЄЦ — 9,3, УЦХВЄ — 5,8 та УПЦ (МП) — 1,2 відсотка“.

— Один є десь на Київщині, але, наскільки мені відомо, це товариш командира, який завжди був у тому підрозділі. В зоні ООС їх точно немає, бо у війську їх справді не хочуть бачити. Це питання безпеки, державної таємниці та допуску. З українського боку я не бачив жодного капелана МП. На тому боці — так, були священники з документами “ДНР”. Священники УПЦ МП на окупованих територіях могли відмовитися від співпраці з бойовиками “ДНР” і займатися лише населенням. Але я б здивувався, якби вони так вчинили. Вони вибрали шлях зради.

Це було у 2015 році. 57-ма, здається, бригада в с. Новгородське поблизу Дзержинська (сьогодні — Торецьк). Навпроти розташування одного з їхніх батальйонів, прямо через дорогу, — церква УПЦ МП. Тамтешній священник називає військовослужбовців “карателями” і не приймає їх. Солдати бачать це ставлення і відмовляються від капеланів МП. Перше, що я чую, приїжджаючи в якийсь підрозділ, це: “Ви якого патріархату?”.

Стосовно УПЦ МП в мене немає жодних ілюзій. Ця структура зіграла свою роль у війні, фактично розпочавши її в головах людей проповіддю своїх імперських “русміровських скрєп”. І продовжує це досі, бо дестабілізувати країну можна по-різному: можна зброєю, можна економічно, можна й релігійно. Це лише один з інструментів. МП — церква Росії, а не України. Вона не може давати капеланів для українського війська, проти якого воює Росія. Це логічно. Хоча недавно вони створили спеціальний Інститут військового капеланства, але я нічого не чув про його діяльність.

Додана вартість віри

— Капелан відповідає на ті запити, які є у військовослужбовців. По-перше, завжди бути з ними поруч і вчасно надавати допомогу. Наявність капелана у підрозділі є певною санкцією такого інституту, як Церква, що має найвищу довіру в населення у всі часи. Це санкція Церкви на дії капеланів.

Спочатку завжди є люди, які сумніваються й запитують, чи варто зі зброєю відповідати на агресію, чи не є це гріхом. Присутність капелана дає відповіді на ці запитання. Якщо тут є капелан, якого офіційно прислала Церква, то це й стає відповіддю: так, країну захищати варто. В нас немає іншої країни, не було й не буде. Треба бути на варті своїх кордонів і безпеки свого народу. Про все це треба говорити в лекціях-промовах, а також під час приватних бесід.

Крім того, військовослужбовці, особливо спецпризначенці (а війна у 2014 році була “війною масляних плям”, коли захоплювалися переважно населені пункти в різних місцях), втрачали своїх побратимів. Доводилося пояснювати, що ця смерть була немарною, і що це геройська смерть за власну державу, виконання заповіді Божої “немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх“. Що боронити свою державу — це найпочесніший поклик для чоловіка. Боєць іде в бій і усвідомлює, що може загинути так само, як учора — його побратим. Для цього йому потрібна не тільки моральна, а й духовна підготовка та укріплення. А це — церковні Таїнства. Сповідь і Причастя святих Таїн: воїни знають, що в них завтра бій, — і йдуть до духовного укріплення. Здійснюючи Таїнства, священник упорядковує тамтешній хаос.

— Як, взагалі, капелан комунікує з воїнами? Про що розмовляє?

— В зоні ООС завжди вдосталь часу. Для богослужіння я ніколи не прив’язувався до неділі, бо там її просто немає. Там усі дні — робочі понеділки. Але якщо є можливість у неділю відслужити літургію, служу в неділю. Якщо немає — служу в будь-який день, коли є люди.

Окрім неділі, проводив богослужіння на потребу, коли були люди, щонайменше раз або двічі на тиждень. Зміст проповіді заздалегідь не формувався. Я дивився по хлопцях, що їх цікавить у даний момент. Наприклад, напередодні свята Покрови я зібрав їх на пів години і розповів, що це за свято.

Поясню: в підрозділах є чимало нецерковних людей. Вони вперше у своєму житті зіштовхуються з православним священником. Вони ототожнюють себе з православ’ям, але в церкві бували нечасто, тому в них багато базових запитань на кшталт: “Що означають ось ці свята?”, “Що таке покаяння?” і так далі. Коли мав вільну годину, збирав їх і відповідав на найбільш популярні запитання.

Якщо нехрещена людина сповідувала християнство в душі і просила хрещення, я це робив.

Прокидався, коли всі. Всі на зарядку — я на зарядку. Там, у зоні проведення бойових дій, розпорядок дня інший — немає постійних шикувань, хтось готується до виходу, хтось відпочиває після повернення з завдання.

З бійцями розмовляв про життя. Про майбутнє. А це завжди надихає. Намагався добирати такі теми, які б не засмучували військовослужбовців, особливо коли в них поганий настрій. “Що ти будеш робити після війни? Давай по її закінченні зустрінемося, в мене на парафії є гарне озеро: порибалимо, посмажимо шашлики”. Кого треба, підбадьорюю; розпитую про бізнес і родину. Обов’язково треба говорити такі прописні істини про війну, що вона не вічно триває, що всі повернуться додому. Це банально, але необхідно. Мобілізованим обов’язково треба говорити, що війна закінчиться, і всі повернуться додому.

Перед боєм казав воїнам: “Хлопці, ви йдете, а я за вас молюся”. Вийшов, благословив їх і окропив водою.

Був випадок, коли зателефонували з сусіднього підрозділу: одна з бойових груп пішла на завдання. З нею не було зв’язку дві доби. Я весь цей час не знаходив собі місця й молився за їхнє повернення. І так Господь благословив, що всі вони повернулися без жодного поранення. Завдання виконано.

На фронті атеїсти є, але небагато. Я їх теж не можу критикувати, бо вони захищають мою державу й родини. Я допомагаю чим можу. Ми зустрічаємось і жартуємо одне з одним. Приказка, що на фронті немає атеїстів, — перебільшення.

З Епіфанієм

— Чи часто самі військові ініціюють розмову “поговорити щиро”?

— Постійно. Але не зразу. Прибуваючи у підрозділ, багато наших священників думають так: “Оскільки там капелана не було, мене тепер на шматки розриватимуть, щоб поспілкуватись і душу вилити”. Неправильна думка. Інколи має минути тиждень—два, щоби люди виявили до тебе свою довіру. Або не виявили. Є такі “ротаційні” капелани, яким не вдалося інтегруватись у підрозділ. Про такого кажуть: “Не присилайте нам його більше”. Мені повідомляє про це командир підрозділу: “Дасте іншого”.

— Бували випадки передчасного завершення капеланської кар’єри у священників? Чи є проблеми з алкоголем?

—Так, зараз через низькі зарплати капелани звільняються. У підрозділах вони перебувають як цивільні працівники, а не військовослужбовці. Як бібліотекарі й електрики. Служать не за контрактом, а за трудовою угодою. Зарплата — до 7000 гривень (це максимальне винагородження; може бути й премія, але на розсуд командира). А дехто ще й працює на пів ставки, — це коли, з ініціативи командира, одна ставка ділиться на двох: половина вакантна для однієї конфесії, половина — для іншої. Такі отримують 3500 гривень.

Чи бували інциденти з алкоголем? Так, скарги були, але в потрібний момент ми все владнали. Священників, на яких скарги підтверджувалися, ми виключали з Управління. По поверненні капеланів до парафії ми ставимо до відома їхніх єпархіальних архієреїв: “Ось такий-то священник проявив себе не в кращому світлі, потрібно вжити заходів”. Але їх не відлучають. Що з ним далі відбувається, мені не цікаво. Мені важливо тільки, щоб наші священники в зоні АТО/ООС стали прикладом, а не об’єктом жартів. Це поодинокі випадки, імен не скажу.

— Коли у воїна біда, чи має він вибір, до кого піти — психолога, лікаря, капелана?

— Якщо у воїна щось трапилось, по ньому це зразу видно. Я їх усіх бачу. Втім, вибір є. До капелана, до офіцера, до лікаря…

— Якщо воїн гине, ви повідомляєте про це родині чи хтось інший?

—Так, бували випадки, коли я їхав особисто й повідомляв. Це дуже страшно. У країнах НАТО є так звана “служба смерті” і спеціальний капелан, який їде й повідомляє. Він не знає родичів і не знав загиблого. Йому не так важко. Він нейтральна людина. У нас поки що цього немає…

За шість років війни загинуло вісім моїх друзів-військовослужбовців. Я їх особисто поховав і молитимуся за них до кінця свого життя.

Ad astra

Холодов заперечує, що “вийшов” із капеланства. “До функцій капелана входить робота і з солдатами, і з їхніми дітьми, дружинами та батьками”, — каже він і додає, що займається цим за сумісництвом. І, по-друге, продовжує опікуватися підрозділами ССО, як і раніше.

— За час мого капеланського служіння в мене налагодилися зв’язки з капеланами з інших країн. У капеланів ПЦУ виникла потреба бути представленими на міжнародних майданчиках, адже досі Україну представляла виключно УПЦ МП. В ПЦУ нині близько 200 капеланів і 600 — у резерві (це ті, хто був на війні й має певний досвід). Разом із митрополитом Іоаном ми склали план і розробили пропозиції щодо розвитку міжнародної діяльності СУВД. У 2019 році я отримав пропозицію очолити міжнародний напрям. Мої міжнародні контакти дозволяють це робити.

— Як саме ваша робота зміцнює суб’єктність ПЦУ на міжнародній арені?

— Робота на цьому рівні корисна для Церкви, адже присутність на міжнародних і міжконфесійних капеланських зібраннях дає можливість правдиво представити події, які відбулись або відбуваються в Україні: анексія Криму, окупація українських земель на сході країни, російська агресія, війна. Ну й, звісно, наш неоціненний досвід душпастирювання в умовах визвольної війни.

Донедавна на щорічній Конференції голів капеланських служб Україну представляла УПЦ МП — якої у війську зовсім нема і яка досі використовує методички російської пропаганди про “громадянський конфлікт”. Це неподобство. Ще більше обурює, що УПЦ МП на міжнародних зборах капеланів представляє себе як Українська православна церква, а не як частина Російської православної церкви. Це фальш, але їм так зручно, бо РПЦ на таких зустрічах не є бажаною. Втім, на останніх капеланських зборах у Берліні (27–31 січня 2020. — О.Г.) ПЦУ вже брала участь. Про нас уже знають.

Конференція Берлін 2020

— Які міжнародні капеланські практики ви хочете запозичити для ЗСУ?

— По-перше, те капеланство, яке зараз маємо, таким не повинне бути. Капелан мусить бути військовослужбовцем і офіцером на посаді помічника командира. До того ж у Статуті ЗСУ мають бути прописані функціональні обов’язки та права капелана (що він робить, коли й за що відповідає). Крім того, він має бути соціально захищеним, як і будь-який військовослужбовець, — адже зараз капелан не захищений навіть у зоні бойових дій. Якщо він отримає поранення, його лікуватимуть не в шпиталі, а в лікарні за його власний кошт. Якщо ж він загине — його родина не отримає допомоги. Ми хочемо, щоб наша капеланська служба вдосконалювалася так, як це відбувається в інших країнах.

Олексій Гордєєв, Дзеркало тижня .

Tagged:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *