Навіть за склянку води спраглому буде нагорода від Бога, – Митрополит Епіфаній

«Приклад жінок-мироносиць спонукає нас робити те, що можемо, але щиро, з любов’ю і самовідданістю, бо кожне богоугодне діло, це справа, яка веде нас до спасіння… Навіть кухоль холодної води, поданий спраглому з християнською любов’ю – винагороджується Богом», – сказав Митрополит Епіфаній у день коли Православна Церква святкує свято на честь Жінок мироносиць.

Блаженнійший закликав подивитись на події, які стались 2000 років тому очима жінок-мироносиць.

«У великому горі вірні жінки спостерігають за несправедливим осудженням свого Учителя на смерть, за Його муками на хресті. Чи могли вони перешкодити, зробити щось, щоби такого не сталося? Очевидно, що ні! Однак вони робили те, що могли і те, що підказувала їм любов – залишалися біля хреста, залишалися поруч. І коли на їхніх очах Христос помер – чи могли вони зупинити смерть? Чи могли вони воскресити Його, повернути до життя? Це теж було не у їхніх силах. Але вони зробили те, що могли – оплакували померлого, були присутні при похованні та твердо вирішили якнайшвидше зробити те, що було можливим, що було у їхніх силах і залежало справді лише від них – прийти з миром, щоби за звичаєм віддати належну шану померлому», – сказав предстоятель ПЦУ.

Митрополит Епіфаній також додав, що жінки мироносиці робили те, що могли, в умовах, у яких опинилися і закликав вірян робити так само.

«Для нас це є приклад і настанова – жити і діяти так само. Бо часто ми, як люди, думаємо про якість величні речі, замислюємося над питаннями буття цілого людства, прагнемо зрозуміти, яким буде майбутнє. Так, як було і серед апостолів, які розпитували Господа про майбутнє, сперечалися, хто з них має бути старшим, переймалися тим, хто сяде у Царстві Христовому праворуч і ліворуч від Господа. А в той самий час звичайні, повсякденні, ніби «не значні» речі ми не цінуємо. Ми ніби ставимо себе перед вибором: або маємо, як християни, зробити щось величне, значне, якесь особливе подвижницьке діяння, якусь величну справу – або не робитимемо нічого».

«”Хто напоїть одного з малих цих чашею холодної води, тільки в ім’я ученика, істинно кажу вам, не втратить нагороди своєї” (Мф. 10:42). Навіть кухоль холодної води, поданий спраглому з християнською любов’ю – винагороджується Богом. Кожне діло, яким би звичайним воно не здавалося б, якщо робиться на добро і з любов’ю – це богоугодне діло, це справа, яка веде нас до спасіння. Прибрати приміщення чи приготувати їжу, очистити територію від сміття, сказати добре слово чи зробити добре діло для ближнього, навіть найменш, здавалося би, значне – все це є важливе й цінне в очах Божих. Як найціннішою була та дрібна монета, яку бідна вдовиця вкинула у скарбницю церковну і за яку Христос похвалив її більше, ніж заможних, які багато дали від статків своїх (Мк. 12:41-44)».

Також митрополит підкреслив, що Бог дивиться не на зовнішню сторону, не на те, як певні речі й дії відзначають чи оцінюють люди – а дивиться на серце, на спонукання, на внутрішній намір.

«Бог не вимагає від нас непосильного, не вимагає, щоби ми зробили щось, до чого ми об’єктивно не здатні. Як не вимагав від жінок-мироносиць чогось особливого, надзвичайного, але щедро  винагородив за зроблене ними по їхній силі».


Повний текст проповіді Проповіді Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у Неділю святих жінок мироносиць.

Всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Христос Воскрес!

Сьогоднішній недільний день Церквою присвячений молитовному вшануванню жінок-мироносиць: Марії Магдалини, Марії Клеопової, Соломії, Іоани, Марфи та Марії – сестер святого Лазаря чотириденного, й інших. Також ми згадуємо праведних Йосифа Аримафейського і Никодима.

За церковною традицією після низки великих свят ми маємо вшанування тих осіб, які послужили звершенню відповідної події. Так, на другий день після Різдва Христового ми вшановуємо Пресвяту Богородицю, від Якої Син Божий народився по плоті. На другий день після Богоявлення ми шануємо святого Предтечу і Хрестителя Іона. Після свята Благовіщення ми шануємо святого Архангела Гавриїла, який сповістив Пречистій Діві величну звістку щодо волі Божої про Неї.

З цією традицією перегукуються і ті шанування, які ми звершуємо протягом перших двох недільних днів після світлого Христового Воскресіння. У ці дні ми вшановуємо тих, хто послужив у свідченні Христової смерті та Христового воскресіння. Тиждень тому ми згадували увірування святого апостола Фоми, згадували, як його сумнів Господь обернув до утвердження віри і його самого, і всієї Церкви.

Цієї неділі ми вшановуємо особливих свідків Христової смерті та Воскресіння – жінок-мироносиць. Вони були тими, хто, як сказано у Євангелії, «йшли за Ісусом з Галилеї, слугуючи Йому» (Мф. 27:55), хто до останнього моменту земного життя  залишався біля Спасителя, хто плакав біля Його гробу, хто бачив, як великим каменем закрили місце поховання їхнього Господа і Учителя. І хто першими почули від ангелів звістку про Христове воскресіння, хто першими засвідчив цю величну подію та сповістив про неї апостолам.

Мироносицями вони називаються тому, що за поховальним звичаєм прийшли до гробу з миром, тобто запашною олією, щоби намастити тіло померлого. Пізнього вечора суботи, як тільки завершився час спокою, вказаний законом Мойсеєвим, вони придбали все необхідне, щоби наступного дня знову послужити Спасителю. Спонукані любов’ю, вони хотіли зробити те, що було у їхніх силах, щоби виявити, засвідчити її у добрій справі. Тому ще вдосвіта поспішили до гробу, і лише в дорозі стали обмірковувати, як ввійдуть до нього, закритого великим каменем.

Подивімося на все, що тоді відбулося, ніби їхніми очима. У великому горі вірні жінки спостерігають за несправедливим осудженням свого Учителя на смерть, за Його муками на хресті. Чи могли вони перешкодити, зробити щось, щоби такого не сталося? Очевидно, що ні! Однак вони робили те, що могли і те, що підказувала їм любов – залишалися біля хреста, залишалися поруч.

І коли на їхніх очах Христос помер – чи могли вони зупинити смерть? Чи могли вони воскресити Його, повернути до життя? Це теж було не у їхніх силах. Але вони зробили те, що могли – оплакували померлого, були присутні при похованні та твердо вирішили якнайшвидше зробити те, що було можливим, що було у їхніх силах і залежало справді лише від них – прийти з миром, щоби за звичаєм віддати належну шану померлому.

Чи сподівалися вони зустріти Воскреслого? Євангеліє ясно свідчить – ні, не сподівалися. Більше того, коли Марія Магдалина побачила порожній гріб, то першою її думкою було, що хтось забрав Тіло Христове. І знову ж, вона робить те, що може – біжить до апостолів зі словами: «узяли Господа з гробу і не знаємо, де поклали Його» (Ін. 20:2), а потім повертається назад з плачем. Щоби першою, за свідченням Євангелія, побачити Христа воскреслого, Якого, у горі своєму, вона спочатку навіть не впізнала, думаючи, що це садівник, який міг забрати тіло.

І в цю мить найглибшого горя, бо не лише Учитель помер, але й тіла Його знайти вона не може, щоби виконати звичай пошани й любові, – Марія Магдалина стає першою, хто особисто бачить Воскреслого. Їй, яка колись раніше була в полоні дії нечистих духів, вигнаних Спасителем, дається доручення стати благовісницею: «Йди до братів Моїх і скажи їм: іду до Отця Мого і Отця вашого, і до Бога Мого і Бога вашого» (Ін. 20:17). Дається доручення стати першою з людей проповідницею Воскресіння, першою, хто сповіщає іншим ті слова, які стали такими звичними для нас: «Христос Воскрес!»

Дорогі брати і сестри!

Чого ми можемо навчитися з цього прикладу? Багато повчального для нас є у житті жінок-мироносиць, у їхній діяльній любові, у вірності, у безкорисливості. Але сьогодні давайте зупинимося на одному моменті, про який було згадано раніше. А саме: вони робили те, що могли, в умовах, у яких опинилися. Робили щиро, з любов’ю, самовіддано.

Могли вони послужити Господу в земних потребах, потурбуватися про їжу і пиття для Нього, про інші речі, які в їхніх силах було зробити – і вони робили це, йдучи за Христом. Могли вони залишитися до останнього біля Хреста – і вони зробили так. В їхніх силах було взяти миро для виконання погребального звичаю та принести до гробу – вони так і вчини, потурбувавшись, щоби навіть і однієї години не втратити. І роблячи те, що залежало від них, жінки-мироносиці стали свідками великих діл Божих, свідками звершення того, що міг здійснити лише Творець – Христового Воскресіння.

Для нас це є приклад і настанова – жити і діяти так само. Бо часто ми, як люди, думаємо про якість величні речі, замислюємося над питаннями буття цілого людства, прагнемо зрозуміти, яким буде майбутнє. Так, як було і серед апостолів, які розпитували Господа про майбутнє, сперечалися, хто з них має бути старшим, переймалися тим, хто сяде у Царстві Христовому праворуч і ліворуч від Господа.

А в той самий час звичайні, повсякденні, ніби «не значні» речі ми не цінуємо. Ми ніби ставимо себе перед вибором: або маємо, як християни, зробити щось величне, значне, якесь особливе подвижницьке діяння, якусь величну справу – або не робитимемо нічого.

Однак Господь дає нам іншу настанову: «Хто напоїть одного з малих цих чашею холодної води, тільки в ім’я ученика, істинно кажу вам, не втратить нагороди своєї» (Мф. 10:42). Навіть кухоль холодної води, поданий спраглому з християнською любов’ю – винагороджується Богом. Кожне діло, яким би звичайним воно не здавалося б, якщо робиться на добро і з любов’ю – це богоугодне діло, це справа, яка веде нас до спасіння. Прибрати приміщення чи приготувати їжу, очистити територію від сміття, сказати добре слово чи зробити добре діло для ближнього, навіть найменш, здавалося би, значне – все це є важливе й цінне в очах Божих. Як найціннішою була та дрібна монета, яку бідна вдовиця вкинула у скарбницю церковну і за яку Христос похвалив її більше, ніж заможних, які багато дали від статків своїх (Мк. 12:41-44).

Адже Бог дивиться не на зовнішню сторону, не на те, як певні речі й дії відзначають чи оцінюють люди – а дивиться на серце, на спонукання, на внутрішній намір. Бог не вимагає від нас непосильного, не вимагає, щоби ми зробили щось, до чого ми об’єктивно не здатні. Як не вимагав від жінок-мироносиць чогось особливого, надзвичайного, але щедро  винагородив за зроблене ними по їхній силі.

Тому, дорогі брати і сестри, і ми з вами повинні користуватися тими можливостями, які маємо сьогодні, зараз, щоби виявляти свою віру та творити добрі справи. Не слід чекати того, коли обставини зміняться до кращого, коли будемо мати більше можливостей – і тоді будемо, на нашу думку, робити щось більше, а сьогодні не зробимо нічого. Приклад жінок-мироносиць спонукає нас робити сьогодні те, що можемо зробити, а як говорить Господь, «завтра саме за себе піклуватиметься. Досить кожному дневі своїх турбот» (Мф. 6:34).

У сьогоднішній день я хочу особливо привітати всіх вас, дорогі сестри у Христі – парафіянки наших громад, сестри-черниці, наші матері й бабусі, наші співробітниці, всі жінки-християнки. Ви – жінки-мироносиці сучасності, коли наслідуєте їхню віру і робите повсякденні добрі справи. Ви турбуєтеся про храм та богослужіння в ньому, турбуєтеся про сім’ї, про освіту молодого покоління, про здавалося би звичайні побутові речі – але коли робите це, спонукані християнською любов’ю, то робите так само, як робили жінки-мироносиці, і винагороду від Бога, яку вони прийняли, і ви приймете.

Від усієї Церкви хочу привітати вас, дорогі сестри, з вашим святом! Нехай Господь подає вам усі блага – найперше духовні, а також і земні за потребою, міцне здоров’я і довголіття, успіх у справах, радість у сім’ях і все, чого ви у Бога просите на добро собі та ближнім. Нехай приклад жінок-мироносиць надихає вас, а їхнє молитовне заступництво буде вам допомогою у всі дні життя!

Зі святом, дорогі наші християнки!

Христос Воскрес!

Tagged:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *