Як вірянам Православної церкви України діяти під час пандемії коронавірусу? Чи будуть храми відкритими? Що робити на Великдень і на “гробки”? Відповіді на ці запитання в інтерв’ю першого заступника голови Синодального упрваління військового духовенства протоєрея Тараса Мельника в ефірі 5 каналу.

Окрім того, що ми маємо вірити та уповати на якусь допомогу вищих сил ми повинні розуміти, що потрібна дезінфекція рук, маска, дистанція.

Звичайно. 50 на 50 ми можемо сказати. Потрібно вірити, уповати на Господа, і звичайно, при цьому всьому самому докладати дуже багато зусиль. Цей шлях є правильним. Якщо ми просто покладаємо на Бога надію, але самі нічого не робимо, то віра наша без наших справ і зусиль, є марною і пустою.

Чи будуть закриті церкви, зокрема Православної церкви України? Ми бачимо що влада зараз ініціює тотальний карантин для масових закладів.

Православна церква України очікує. У нас буде засідання Священного Синоду, на якому будуть прийняті рішення як Церква буде проходити цей шлях. Але ми знаємо з історії, що за будь-яких проблем церкви ніколи не закривались. Потрібно розуміти, що людина повинна сама до цього правильно ставитись. Але храм повинен бути відкритий, навіть якщо люди не будуть приходити. Священослужитель зобов’язаний бути на богослужінні кожен день, возносити молитви для того, щоб просити у Бога прощення за всі наші гріхи. І просити в Бога, що Господь дав сили пройти цей важкий шлях в який ми вступаємо.

Я прочитала поради від Православної Церкви України, про те, що за наявності підвищеної небезпеки у конкретних місцевостях достатнім виявом шанування святинь може бути просте поклоніння, поклон без цілування. Саме на це звернули увагу і соцмережі це обговорювали. І коментар Філарета, який говорить, що кожна епідемія, в тому числі епідемія коронавірусу, є закликом Божим до покаяння. Філарет говорить, що всі церковні Таїнства – причастя, хрещення та інші, такі як цілування ікон і хреста – не можуть бути засобом розповсюдження інфекції. Що ви про це скажете?

Скажу вам, що все залежить від нашої віри. І, на жаль, ми живемо в такому суспільстві, де ми говоримо про те, що ми віруючі. Але віри у нас дуже мало. І томи пропонуємо і даємо роз’яснення: коли ми підходимо до ікони, немає різниці які ми речі робимо – чи ми цілуємо ікону, чи ми поклоняємось іконі. Все залежить від того, яку молитву ми промовляємо і з якою вірою ми її промовляємо. Деколи достатньо просто зайти в храм, перехреститись, прочитати своїми словами молитву і увірувати. І отримати більше зцілення і допомоги від Бога, ніж ти підійдеш, вдариш поклони і будеш цілувати ікони. Тобто все залежить індивідуально від самої людини і від сили її віри.

Зараз весняний час, Великий піст – українці дотримуються, не дотримуються, питання у кожного особисті. Але попереду Великдень і така подія як “гробки”. І це такі масові заходи. Це той період, коли люди з різних куточків з’їжджаються пригадати своїх померлих родичів. Які ваші поради будуть?

Потрібно зрозуміти перше, що від нас вимагає Господь. Навіть не вимагає, а що потрібно нам, для нашої душі. Це прийти, отримати благословення, покаятися в своїх гріхах. Так само піст. Піст це не обмеження в їжі, а обмеження себе в тому, що приносить тобі гріх. Обмеження себе перед гріхом. Це перше. Це не є дієта. Так само коли йдуть Великдень, коли ми святкуємо світле Христове Воскресіння. Потрібно розуміти, що суть цього – не зібратись усім разом. А суть – відсвяткувати в душі, відчути радість від того, що Господь, розіп’ятий на хресті, – розіп’яв наші гріхи. І воскрес з мертвих, давши нам зрозуміти, що ми народжуємось у цей світ не для того, щоб жити тут, а для того, щоб проживши на землі, заслужити своє місце перебувати в Царстві Небесному. Це основне. Тому ставитись до цього потрібно правильно. Аналогічно “гробки”. Коли ми приходимо, ми приходимо для чого? Для того, щоб помолитися і в молитві вшанувати. Не для того, щоб накрити стіл і всім разом поїсти. А для того, щоб помолитися за душі тих людей. Для того, щоб їм принести радість світлого Христового Воскресіння. Ми про це говоримо дуже часто, коли у нас відбуваються такі заходи, основа – це молитва. Все інше – допоміжне.

Дуже багато інформації про те, що люди розкуповують речі в магазинах, бояться бути незабезпеченими. Це означає, що ми дуже залежні від матеріального світу?

На жаль, для нас зараз основа, чомусь, матеріальні речі. Від них потрібно відходити. Потрібно розуміти, що скільки б ти не був прив’язаний до матеріального, ти його з собою не забереш. Скільки б ти його не примножував, все рівно ти його з собою не забереш. Коли люди це починають розуміти – вони по іншому ставляться. Тому коли в тебе є надлишок, ти повинен знайти в себе силу, щоб ним поділитися з тим, хто цього потребує. Це є основне. Я думаю, що проблема, яка сьогодні є, повинна змінити свідомість людей. Тому що, ми бачимо, нас часто роз’єднують на віри, часто роз’єднують на матеріальні блага. Ця проблема, яка прийшла, підрівняла усіх. Всі стали однакові, рівні. А тепер все залежить від того як ми зберемось для того, щоб допомогти один одному.

Відзавтра більше 10 не збиратися – такі настанови від влади і, мабуть, вони правильні. Але ще 14 числа, коли ми вшановували добровольців, люди виходили на акції в центрі столиці, були і капелани серед них. Що скажете, на вашу думку це правильно зараз чи ні?

Особисто моя думка – обмежитись у загальних великих заходах. Якщо ми думаємо сьогодні про державу і вболіваємо за неї, значить потрібно вистояти перед цією проблемою, як коронавірус. Тобто потрібно зупинитись. Якщо ми хочемо допомогти – краще дома щиро помолитись і допомогти, щоб вистояло і вижило більше людей при цьому. Не потрібно боятись смерті. Смерть все рівно прийде будь-коли і ніхто з нас не знає, коли вона настане. Тому потрібно бути до неї готовим.

Хочу щоб ви трішечки розказали про капеланську службу України. Бо я вичитала, що більшість капеланів є з Православної церкви України і керує ними Синодальне управління військового духовенства. Це як написано у мене в титрі, це фактично ви ними керуєте, все про них знаєте. Розкажіть про цю службу, чим вона особлива?

У капеланській службі я знаходжуся з 2003 року. Ми говоримо за військовослужбовців. За цей період я бачив нашу армію різною. Армію, коли її знищували, коли військовослужбовця не поважали, насміхалися. Бачив військовослужбовців, полковників, генералів, які не мали матеріального забезпечення, але вони все рівно дотримувались присяги і служили. Я пам’ятаю періоди, коли ми приїжджали на офіційні заходи і просто грамота від Церкви вже була велика подяка для нашого війська. З приходом біди у нашу країни, ми говоримо за війну, змінилося усе. Я дуже добре пам’ятаю, якраз зараз у ці дні, ми всі згадуємо шість років тому анексію Криму. Це те, що, мабуть, змінило. Я пам’ятаю дуже добре, коли поверталися наші моряки з Криму, ми, священики разом з волонтерами, тоді організовували місце їх перебування в Києві. Тому що офіцери мали залишитися в військових частинах, казармах, а їхні сім’ї, дружини, діти, ми шукали готелі, де вони могли залишитись. І був один випадок, про який я дуже часто говорю. Один з моряків, підійшовши до мене, зі сльозами на очах сказав мені: “Отче, як мені жити дальше? У нас на кораблі був військовий капелан. Коли прийшли росіяни, командир перейшов на сторону Росії. І з правої сторони став військовий капелан, який сказав до всіх: ”Хто не підтримає командира – буде мати смертний гріх”. Я дотримався присяги. Я залишився вірним своїй батьківщині”. Але в душі, як він вважав, він має смертний гріх. Тому прийшлося розказати йому, пояснити йому, що він виконав свій священний обов’язок, який на нього покладала не тільки держава, але і Господь, – захищати свою батьківщину. Але в цей момент я зрозумів, що Церква не може осторонь стояти. Почалася, як ми називаємо це, гібридна війна. І, на жаль, на іншій стороні, стороні загарбників стоїть церква, яка максимально використовує свій ресурс для того, щоб поневолити, подолати.

Це дуже непроста робота. Я навіть не можу назвати це роботою – капеланську службу. Це робота з душами людей, які знаходяться на передовій, які найнезахищеніші. Які в страшних умовах, в умовах, коли вони близько до смерті знаходяться. Як з цим справляються капелани? Вони навчені це робити?

Я дуже добре пам’ятаю першу присягу добровольчого батальйону, хлопців, які тільки з Майдану. В Нових Петрівцях вони пройшли навчання і, я пам’ятаю, я приїхав на цю присягу і колишній президент, не будучи ще президентом, колишній міністр оборони, не будучи ще міністром оборони, стояли і не розуміли як воно буде відбуватись. Для мене, як людини з військових, бачивши маленького хлопця, метр тридцять, який стояв попереду “коробки”, у нього світилися очі, вони йшли і ми не розуміли як це буде. Ці хлопці це були добробати. Сьогодні це славетний батальйон імені генерала Кульчицького. Я розумів, що ці хлопці йдуть, але ще не розуміли куди. І з ними має йти капелан. Має йти священослужитель, який духовно буде підтримувати. Тоді змінилось все. Тому що священики їздили на фронт, зібравши допомогу, приїжджаючи на фронт роздавали допомогу, відслужили службу і їхали додому. Для військових було важливо, щоб священик був з ними. Тоді було прийнято рішення і ми збирали з усіх областей країни у Києві 50 -70 військових священиків, де ми проводили їм навчання на базі Київської православної богословської академії. Три дні ми проводили навчання, де з ними працювали психологи, військові спільно з Генеральним штабом. На три дні ми відправляли їх на Труханів острів, де вони проходили навчання у наметовому містечку. Де вони навчалися, де вони будуть перебувати. Після цього капелани виїжджали на фронт мінімум на 30 днів. Де разом із хлопцями вони були у бліндажах, де облаштовували маленькі каплички, молились разом з ними. Разом з ними були під обстрілами. І цей період був дуже складний, тому що капелани їхали, вони не знали куди вони їдуть. Серед ночі були дзвінки до мене, де починалися обстріли з “Градів” і хтось не витримував. І просив повернути його назад. І повертаючись тільки в штаб, вони знову рвалися назад. Тому ще це була така внутрішня боротьба залишитися з хлопцями.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

%d блогерам подобається це: