Афонський монах нагадав РПЦ про її фарисейство

Єромонах Микита Пантократорський висловив своє бачення останніх дій Російської Православної Церкви. Свої думки чернець Афонського монастиря Пантократор записав в листі виданню Сerkvarium у якому він нагадує РПЦ, що її фарисейство заважає церковній місії та спасінню віруючих. 

Стан подій, які зараз панують в Україні, ми могли би порівняти із притчею про блудного сина. Коли він, розкаявшись, повернувся, батько його прийняв у свої обійми, надаючи всіх почестей, які той мав раніше. Однак, його розгніваний старший брат навіть не захотів увійти до господи, не в змозі осягнути величі свого батька. Замість того, щоби порадіти поверненню свого брата…

Багато стверджують, що не було ніякого каяття. Однак, ліквідація попередніх функціонуючих «церковних структур»[1] показує зворотнє. Наші брати не відступили від Православної віри та догматів. Їхнє прохання стосувалося лише Автокефалії, тобто питання суто адміністративного, річ про яку вони мали повне право просити у Великої Церкви Христової. Як вони й вчинили.

Ми також могли би порівняти стан справ [в Україні] із чудесами Господа. Фарисеї бачили чудеса, проте засуджували Господа, адже він скасував день суботній. Вони були «одержимі» приписами Закону і не могли збагнути величі Божої, що Він вищий та перебуває над Законом. Його засуджували, вважаючи, що Він від диявола, а Він рятував людей. «Людина не була створена для суботи, тобто для Закону, але субота була сотворена для людини»[2].

Схожа ситуація і з Україною, коли багато мільйонів православного люду повернулися до канонічного буття, а декотрі  шукають правила, щоби це заперечити. І знову ж таки, поглянувши на історію та канони, бачимо, що все ставалося згідно канонів і традицій Церкви. Намагаючись, таким чином, скасувати чи применшити привілеї Вселенського Патріарха, ми намагаємося скасувати та применшити традиції Церкви.

Так, правдиво кажуть, що ця Автокефалія не нагадує жодну з інших. Вона, справді, має одну відмінність. Вона дуже богоугодна, оскільки стала нагодою, завдяки якій мільйони людей знову відновили канонічне [буття]. Також кажуть, що [ця] Автокефалія не принесла результату, якого бажав Патріарх. Утім, яке інше бажання він міг би мати, крім спасіння цих мільйонів колишніх відступників? Господь піклується про це, про спасіння людей. Будь-яким шляхом. Усякі  протидії, що існують,  лише тимчасові й [поступово] послабнуть, адже вони проти волі Божої.

Несправедливо, що наші брати росіяни засуджують Вселенську Патріархію, щодо антиканонічних хіротоній (рукопокладання),  оскільки вони самі у 2007 році зробили це ж із Російською Церквою Діаспори[3]. Ті, котрі майже сторіччя вважали їх відступниками (схизматиками), відновили (підписом Договору про Канонічне Воз’єдання) і визнали всі їхні таїнства заради єдності. Однак, про апостольську спадкоємність жодного слова [не було сказано]. Це дійсно богоугодна справа, пошук жертви заради єдності. І Церква заради спасіння людей допомагає впорядкувати справи. Так вона чинить. Із точки зору сотеріології[4], а не лише формально. Ось це і є величчю Бога.

«Матір Церква виявляє ніжність у ставленні своїх дітей, навіть до невдячних», –  сказав Патріарх. Яка ж це велика правда! Матір Церква Константинополя є правдивою матір’ю. Коли би вона поводилася як мачуха, вона могла би помститися відповідно, перервавши спілкування [євхаристичне] чи будь-якими іншим санкціями. Для неї це було би взагалі нескладно. Однак, правдива Матір все терпить і терпляче чекає, що її невдячні діти виправляться. Саме це благословляє Бог, а не вчинки помсти, [коли] бачиш, що решта Сестер-Церков не мають між собою спілкування. Проте, Матір-Церква продовжує спілкування навіть із тими, хто її не приймає. Вона нікого не відкидає. Усі помістяться в її великих обіймах.

Матір-Церква приймає і всю ієрархію при Митрополиті Онуфрії. Вона не знехтувала ним, не зневажила. Навпаки, вона запропонувала йому стати претендентом на посаду очільника нової Православної Церкви. [Згодом] не лише прийняла з повагою його відмову, але й визнала його існування в Україні, як митрополита Київського Російської Церкви. Хто бажає, може ходити в його парафії. Відповідних заборон не існує з боку Вселенської Патріархії [по відношенню до Митрополита Онуфрія].

Фактом є те, що Автокефальна Церква України є завершеним церковним рішенням.  Поступово всі ми маємо це прийняти. Під час нашого нещодавнього візиту до України, ми пересвідчилися, що впродовж одного року, народ прийняв існування та присутність нової Автокефальної Церкви. [Вона] є частиною їхнього життя та щоденного буття. Про це також засвідчують нещодавно опубліковані соціологічні опитування[5].

Його Блаженство, кир Митрополит Київський Епіфаній є людиною, яка найперше переймається добробутом та духовним зростанням віруючих своєї країни, [а також] освітою, родиною, молоддю та військом. Він не має на меті помститися. Він ані сам не є фанатиком, ані інших такими не робить. Багато віруючих його Церкви, обурюються та бентежаться, чуючи як він [на службах] поминає Патріарха Російського Кирила, переважно через багаторічну війну [Росії проти України]. Однак, він намагається їм (пастві) пояснити, що таке  єдність Церкви і що означає «любіть ворогів ваших»[6]. А як щодо інших православних братів християн?

Ми також дізналися, що, насправді, митрополит Макарій (Малетич) був засуджений як самосвят несправедливо. Всі документи його хіротонії (рукопокладання) перебувають [нині] у [Вселенській] Патріархії. Він терпляче чекав та витримав несправедливі наклепи, і це його освячує.  Без марнославства (він міг би легко вимагати великих «прав», як колишній глава відступницької Автокефальної Церкви України), він же працює на благо своєї пастви та країни. Лагідний та смиренний, повний послуху до Очільника своєї Церкви. Ми познайомилися з о. Сергієм, котрий дуже некрасиво був вигнаний своїми співслужителями з парафії, де від служив [передньо]. Його  вигнали, коли він не підписав підготовлений папірець, який засвідчував, що вони (миряни та клірики) бажають залишитися в Церкві Росії в Україні. Навіть родичі вигнали його. І це все тому, що він захотів [мати] Автокефальну Церкву у своїй країні. Щойно він вийшов із храму, де служив, не взявши нічого із собою, промовив: «Господи, тепер я не маю нічого. Лише Тебе. Веди мене». Такою була його молитва. Із благословіння його Блаженства Київського Епіфанія, він почав служити у контейнері саме на місці, де святий Володимир хрестив Русь. [Попередні співслужителі] оповістили оголошенням у своїй парафії, щоби [віруючі] не відвідували і не причащалися у відступника, який служить у контейнері. Але народ, який розуміє несправедливість і бачить радість на його обличчі, йде до контейнера, щоби помолитися. І лише для того, щоби бути поруч із ним. Ці гнані є правдивими сповідниками, переслідування яких ніхто не помічає. Вони сподіваються лише на милість Господа. [Нам вони] невідомі, проте велику благодать [мають].

Автокефальна Церква України перебуває під благословенням своєї Матері Церкви, яка надала всім Церквам Автокефалію і це робить благодатними православних братів в Україні, хоча як це зазвичай і трапляється, існують і протилежні погляди. Час покаже, що «те, що сталося в Церкві незмінне».

Єромонах Микита Пантократорський 

Інші матеріали о. Микити Пантократоського по темі Автокефальна Церква в Україні можна знайти за посиланням – https://duhovnyfront.com.ua/2020/01/16/afonskyi-chenets-rozkol-pravoslav-ia-zdiisnyla-rosiiska-tserkva-a-ne-vselenskyi-patriarkhat/. Він також пояснив причини зволікання з визнанням ПЦУ.

Tagged:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *