Українці, які щосили прагнуть бути сучаснішими за Ілона Маска, скажуть, що все це непотрібно. Церкви, дзвони, традиція, а заразом і інститут сім’ї — це все вчорашній день, треба обкласти всіх цих церковників податками так, щоб у перспективі кожен кафедральний собор перетворився на коворкінг чи арт-простір. Прибічників такого підходу не надто багато, але вони дуже галасливі в соцмережах і претендують на монопольне знання про те, чи є місце релігії в постіндустріальному світі. Сучасний український антиклерикалізм родом не із СРСР, він значно молодший і йде в кільватері західноєвропейської ліволіберальної думки, що заходилася поборювати все, що нібито містить ознаки патріархальності. Образ темних попів, які чинять опір науково-технічному прогресу й порушують права людини — дуже зручна мішень для критики. Однак р­еальне релігійне життя значно складніше, ніж може уявити собі сучасний «войовничий безбожник».

Про це йдеться в матеріалі, опублікованому у виданні «Український тиждень».

Так, певні навколоцерковні середовища плекають різну відсталість, навіть культивують її. Особливо це помітно серед прихожан УПЦ МП, де чимало не просто адептів «русского мира», а монархістів, що ніби застигли в часах чорносотенців і «августейших особ». Поруч із ними різні юродиві, що вбачають «число звіра» в ідентифікаційних кодах, і подібні карикатурні персонажі. Свого часу Київський патріархат у цьому сенсі вигідно вирізнявся більшою дистанційованістю від конспірологічних теорій і патріотичною позицією. У часи, коли УПЦ КП була «церквою опозиції», коли всі преференції й ласка влади спрямовувалися представникам Московського патріархату, цього було достатньо. Сьогодні, коли ми маємо повноцінну (з п­огляду канонічності) Православну церкву України, змінився характер викликів і завдань, що постали перед конфесією.

Соціологія вказує на те, що більшість співвітчизників таки ідентифікує себе з православ’ям. Понад те, за даними останнього опитування «Соціального моніторингу», з Православною церквою України себе ототожнює вже 38,6% співвітчизників, тоді як із Московським патріархатом майже вдвічі менше — 20,7%. Утім, святкувати перемогу передчасно: УПЦ МП завзято судиться за кожну парафію, що перейшла в ПЦУ, і в разі сприятливої політичної кон’юнктури (годі сумніватися, що судді орієнтуватимуться саме на неї) конфесійну мапу України можуть перекроїти наново. Якщо попередня влада відігравала безпосередню і провідну роль у здобутті автокефалії для українського православ’я, нинішня бавиться у свою позарелігійність, президент відверто дистанціюється від цього питання. Хоча, як показав останній візит держсекретаря США Майка Помпео, питанням церкви не варто легковажити, адже це складова національної безпеки.

Якщо зважати на той факт, що в багатьох регіонах місцеві мафії давно зрослися зі священством московського толку, то нині ми маємо не примарні, а цілком реальні загрози. Амвони багатьох церков УПЦ МП залишаються майданчиками для пропаганди «русского мира», і, як показав досвід наших професійних боксерів, ця пропаганда має вплив не лише на агресивну й маргіналізовану меншість, а й на тих, хто представляє країну на престижних міжнародних змаганнях.

Річниця інтронізації митрополита Епіфанія, яку відзначали на початку лютого цього року, стала подією, що вийшла далеко за межі вузькоцерковної спільноти. Виступ предстоятеля ПЦУ швидко розійшовся по ЗМІ та соцмережах, бо сказане в ньому — не традиційне святкове послання. Митрополит повідомив речі, які досі від високого православного священства в нас не чули. «Ми будуємо церкву, яка приймає людей такими, якими вони є, щоби дати кожному можливість і засоби бути кращими. Церкву, яка не ставить перешкод на шляху до Бога, а запрошує всіх переступити поріг храму. Церкву, яка будується на любові. Православна церква України відкрита для всіх. І це, як кажуть молоді люди, наша головна «точка відмінності», point of difference, — сказав предстоятель. — Православна церква України — це церква, яка проходить усі випробування разом зі своїм народом, церква, яка в момент, коли наша країна потрапила в біду, має бути і є з народом». Після цих слів митрополита Епіфанія в соцмережах стали називати «молодим Папою» — за аналогією з героєм популярного серіалу.

Одна з ознак сучасності — це відстань між церквою і суспільством. Її важко виміряти, але вона є. З одного боку, існує світ священних текстів, безперервність традиції й обряди, які в часі дуже віддалені від реалій сьогодення, з другого — є купа актуальних питань, прямої відповіді на які більшість прихожан не може знайти.

Щеплення — одне з таких. Офіційній науковій позиції протистоїть сила-силенна теорій змов, «альтернативних фактів» і просто банального невігластва. Нерідко антивакцинатори прикриваються псевдорелігійною термінологією. Мовчанка церкви щодо цього тільки поглиблює недовіру в суспільстві, додає впевненості тим, хто ставить під сумнів очевидні речі. ПЦУ чітко оголосила свою позицію в цьому питанні: вакцинація необхідна. З погляду богослов’я питання не геть яке складне, однак для суспільства важливе надзвичайно.

Слід розуміти, що є середовища, де зовсім не вірять слову чиновника, науковця чи журналіста, і священик може бути єдиним авторитетом, з яким люди звіряють свою життєву позицію. У цьому вимірі подібні кроки церкви важко переоцінити. Те саме й із «благочестивою» традицією пірнання в ополонку на Водохреща: ПЦУ доволі лаконічно й популярно пояснила, що занурення в крижану воду жодним чином не позбавляє від гріхів і в українського народу ніколи не було такого звичаю. Теж ніби дрібниця, але водночас боротьба із забобонами, які буяють серед українських вірян. Наші прихожани краще поінформовані в питаннях, якої д­овжини має бути спідниця в жінки, що йде до храму, чи за якими критеріями треба добирати собі кумів, однак що то за свято Зішестя святого духа на апостолів, навряд чи знає бодай кожен п’ятий відвідувач церкви. Хоча це свято одне з найбільших, просто його поширеніша назва Трійця.

Щодо питання «бути зі своїм народом» ПЦУ важко чимось дорікнути. Ми всі пам’ятаємо дзвони Михайлівського Золотоверхого під час Майдану, ми бачили, як монастирі цієї конфесії часто-густо ставали волонтерськими центрами, що допомагали нашому війську, ми бачимо капеланів у більшості підрозділів ЗСУ. Важливо, щоб кроки назустріч не припинялися. І це залежить від обох сторін: наскільки церква справді буде відкритою і наскільки суспільство довірятиме цій інституції. Вихідні дані непогані. Однак діяльність чи бездіяльність влади може їх зіпсувати. Хоч би що там казали адепти відокремлення церкви від держави, у наших постколоніальних умовах цього ідеалу важко досягти. Ми маємо специфічну ситуацію, у якій УПЦ МП залишається невідокремленою від російської держави, а отже, є інструментом гібридної війни. Без сприяння церкві, яка відверто виголошує свою києвоцентричність, називає війну війною (в храмах УПЦ МП її називають «междоусобной бранью»), прагне бути сучасною і при цьому плекає українську ідентичність, важко сподіватися на успішне відбиття агресії. Точніше, неможливо сподіватися взагалі.

Окрім зовнішніх викликів ПЦУ потерпає й від внутрішніх суперечностей. Ми стали свідками демаршу Патріарха Філарета, який із невеликою кількістю прибічників прагне відродити УПЦ КП у попередній формації. Є й інші «хвороби зростання». Дискусії про дату святкування Різдва не є табу в середовищі ПЦУ, однак після того як митрополит Луцький і Волинський Михайло (до речі, головний конкурент Епіфанія під час виборів предстоятеля ПЦУ) провів різдвяне богослужіння 25 грудня, реакція синоду була доволі жорсткою: священика покарали за самовільні зміни в церковному календарі. Як і кожній великій структурі, Православній церкві України ще належить відшукати баланс між традицією, бюрократією та актуальними викликами часу. Головне не змарнувати шанс і не втратити довіру.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

%d блогерам подобається це: