Отець Павло Кліцук з Мерви – знаний на Горохівщині священик. Для жителів села він – визнаний духовний авторитет, адже служить у місцевому храмі уже 16 років. Рік тому йому судилося першим на Волині зі своєю громадою вийти з-під підпорядкування Московського Патріархату та перейти до Помісної Української Церкви. Його підтримали усі прихожани, громадськість та жителі району, митрополит Михаїл та єпархіальне духовенство і навіть Президент України. І, водночас, ті, хто ще вчора спільно служив з ним Літургії, перестали навіть подавати руки. Як талановитий художник з педагогічною освітою став священиком, що його надихнуло на приєднання до Православної Церкви України та які наслідки мало це рішення духівника, – у розмові з протоєреєм Павлом Кліцуком.

– Отче Павле, минув рік, відколи митрополит Михаїл прийняв вас разом з громадою до Православної Церкви України. Які відчуття мали, коли їхали до архієрея?

– Скажу чесно, після того як на Різдво Христове прихожани одноголосно мене підтримали у прагненні приєднатися до Православної Церкви України, з відповідним проханням поїхав до владики Михаїла. Ішов до нього без якогось страху, адже мене підтримав і декан Горохівського благочиння отець Андрій Сидор, і клірики єпархії. Владика прийняв мене дуже тепло, я відчув, що у Православній Церкві України справді є Божа благодать. Тоді ж отримав указ про прийняття парафії до Волинської єпархії ПЦУ.

Я уже зазначав колись, що й не сподівався, що до мене так тепло ставитимуться в новій церкві. Мені не принципово – міг почати свою службу з нуля, не маючи жодних нагород, хоч за мною й зберегли усі титули. Взагалі, вважаю, що нагороди не мають для священика бути на першому місці. Прикро, коли прагнення отримати хрест з прикрасами чи митру затьмарює для отця його основне призначення – бути пастирем своїй громаді.

– Водночас, відомо, що після прийняття мервинською громадою рішення возз’єднатися з ПЦУ, ви мали непросту розмову з владикою Волинським і Луцьким УПЦ (МП) Нафанаїлом. Відкриєте секрет, про що говорили?

– Владиці Нафанаїлу швидко розповіли про збори, які відбулися у Мерві на Різдво. Наша телефонна розмова була лише констатацією факту. Я повідомив, що громада приєднується до Помісної Української Церкви. Владика ж сказав, що в такому випадку виписує мені заборону у служінні. Я не сперечався, лише мовив йому «Спаси Господи», й поклав слухавку.

А щодо «заборони у служінні», яку мені виписали у Волинській єпархії УПЦ (МП), то я ще торік вашому виданню розповідав, що після переходу в ПЦУ рішення архієреїв УПЦ (МП) щодо мене не мають жодної канонічної сили. Хіба ж такі заборони для священиків, що багато років прослужили перед престолом Господнім, виправдані? Я б ще зрозумів, якби людина справді «ухилялася в розкол». Але ж в нас тепер немає розколу, більше того, нас визнають помісні Церкви, їхнє духовенство співслужить з нашими єпископами.

– Знаємо, що для багатьох священиків старшого покоління перехід до нової церкви дався важко. Як ви прийшли до рішення змінити церковну юрисдикцію?

– Я йшов до цього не один рік. Ще на першій парафії, у селі Коршів Луцького району покійний владика Ніфонт благословив мені служити українською мовою. Так само і в Мерві. Люди тут давно прагнули, щоб у селі була Українська Церква. А уже коли наших хлопців почали везти зі Сходу і хоронити, а церковне керівництво УПЦ (МП) та й сам патріарх Кирил не висловили з цього приводу публічних протестів, для всіх ставало зрозуміло, що Українська Православна Церква лише називається Українською,а насправді повністю залежна від Московського патріархату. Тож, коли почалася автокефальна кампанія, я дуже радів цьому. І вважаю, що Вселенський Патріарх правильно вчинив, надавши церкві України Томос про автокефалію, адже ми цього заслужили, хоча б якщо згадати більш як 100-річну боротьбу за церковну незалежність.

Рішення я для себе прийняв без жодних внутрішніх сумнівів. Лише чекав, поки Помісна Українська Церква набуде законного статусу у світовому Православ’ї. Я не зрадив Христа, Його вчення, не зрадив свою громаду, якій служу з 2004 року, не зрадив свого покликання бути пастирем і духовним наставником. Це найважливіше.

– А коли для себе, отче, вирішили стати священиком?

– Це довга історія… Я сам з Нововолинська. Закінчив педучилище, працював у школі, згодом, після служби у Радянській армії, працював і шахтарем, і викладачем у художній школі, адже з дитинаства мав дар до малювання, нині теж розписую храми та пишу ікони. Та вже у середині 80-х почав цікавитися релігією, вивчати Святе Письмо. Тоді церкви лише виходили з підпілля. І я все думав, куди мені піти, чи до протестантів, з якими мав надзвичайно теплі відносини та часто читав Євангеліє, чи до Православної Церкви. І от, якось, йдучи з мамою на Богослужіння в сусідню Панасівку до храму я придумав чимало запитань священику. Мене зустрів отець Віктор Мельник, який був надзвичайно сильним проповідником. На цій службі він своєю проповіддю за дивним збігом обставин одразу дав відповіді на всі придумані мною питання. І відтоді я почав відвідувати цей храм постійно.

Якось настоятель мені якось каже: «Іди на клірос (церковний хор. – Авт.)». Я відповідаю, що, мовляв, хто я такий, щоб співати на кліросі, я ж іще нічого не знав. Але поступово навчився і читати, й співати церковні піснеспіви. Так Бог завів мене до Волинської духовної семінарії. Чесно зізнаюся, вступав туди без наміру стати священиком. Хотілося глибше пізнати Бога, його вчення, краще відкрити для себе Богослів’я. Але згодом уже вирішив для себе, що готовий прийняти священний сан.

– Ваші колеги-священики із УПЦ (МП) зараз з вами спілкуються?

– Не всі однаково сприйняли моє рішення приєднатися до ПЦУ. Хтось вважає мене своїм ворогом. От якось іду по ринку в райцентрі, а мені назустріч горохівський благочинний УПЦ (МП) протоієрей Валерій Пилипчук. Я подаю йому руку, кажу: «Слава Богу, отче!», а він мені: «Я з вами не вітатимусь як з священиком». Хіба так заповідав Христос?

А дехто й досі підтримує зі мною гарні стосунки, вітається, розмовляє. З різних причин не перераховуватиму їх поіменно. Мені багато друзів з УПЦ (МП) кажуть, що хоч самі поки не приєднуються до ПЦУ, проте поважають мій вибір. Взагалі, думаю, що до наших священиків, що ще перебувають у єдності з Московським патріархатом, рано чи пізно прийде розуміння того, що в Україні є своя автокефальна Православна Церква. Потрібен лише час.

– Що змінилося для вас особисто через рік після приєднання до ПЦУ?

– Зараз у мене надзвичайно гарні відносини і з єпархіальним керівництвом, і з моїми співбратами-священиками. Приємно, що багато моїх співбратів теж не злякалися «заборон» Московського патріархату та приєдналися до Помісної Української Церкви. До мого храму приходять ті ж люди, навіть вірні УПЦ (МП) заходять.

Радію, що в Православній Церкві України прийнята й реалізовується управлінська модель соборності, адже будь-яке Богослужіння є спільною справою священика та вірян. Тому й завжди наголошую, що у будь якому Таїнстві на першому місці має бути його зміст, а уже на другому – форма. Інакше його суть та значення втрачаються.

– Рівно рік тому ви мали можливість поспілкуватися з Президентом України Петром Порошенком. Про що була розмова?

– Так, я розмовляв з Петром Олексійовичем. Уперше він підійшов до мене на службі у Троїцькому соборі в Луцьку. Вдруге ми зустрілися, коли Президент повертався з Рожища. Розмова не була довгою, я подякував йому за великий вклад у створення Православної Церкви України, висловив сподівання, щоб усе в нашій державі було добре. Матеріального нічого для себе не просив, звернувся лише, щоб дорогу до Мерви й Берестечка з Горохова відремонтували. Хоч Президент і звернув на це увагу, проте, проблема й досі невирішена…

Мені як жителю села хочеться, щоб тут розвивалася територіальна громада, були робочі місця, молодь не виїжджала закордон, не закривалися заклади освіти й охорони здоров’я. Ходять чутки, що планують закрити й відому в чотирьох областях Берестечківську районну лікарню. Мені прикро, адже і лікар, і священик виконують одну місію – позбавляють людину від хвороб – тілесних і душевних.

– Які мрії й плани, як священик, маєте?

– Матеріальної сторони не торкатимусь, це по милості Божій, якось вирішимо. Хочеться, щоб люди більше цікавилися вченням Христа, щоб молодь ходила до храму та жила свідомим християнським життям. Завжди молюся, щоб громада в моєму селі була єдиною та єдналася навколо свого святого храму. Це найважливіше для мене, ради цього й служу Богові в священному сані.

«Район.Горохів»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close
%d блогерам подобається це: