Система відкритих конкурсів на посади державної служби категорії «А» дала збій. На заключному етапі відбору претендентів на крісло голови Державної служби з питань етнополітики і свободи совісті конкурсна комісія несподівано зупинила процедуру. Лідеру відбору Андрію Юрашу фактично завадили очолити відомство, яке має постати після реформування Держдепартаменту у справах релігій і національностей. Члени комісії без пояснень знехтували об’єктивним результатом конкурсу (Юраш набрав найвищі бали на перших трьох етапах), а заодно – й на тими мільйонами євро, які Євросоюз виділяв на запровадження в Україні прозорої системи підбору кадрів на держслужбу. Скандальному рішенню комісії не завадила навіть відеофіксація, яка велася на кожному етапі відбору – саме задля того, щоб гарантувати максимальну прозорість.

Проте активна частина суспільства, експертне середовище, які уважно стежить за розвитком подій, не дали можливості спустити ситуацію на гальмах. За кілька днів після скандалу, низки акцій протесту, відкритих звернень лідерів громадської думки і діалогу з керівництвом Нацагентства з питань державної служби, Кабінет Міністрів оголосив повторний конкурс. Він відбудеться вже після Нового року.

Про «прозорість» відбору керівника Держслужби з питань етнополітики і свободи совісті, про те, коли православні лаври на території України стануть українськими і чи надовго зупинився масовий перехід громад до помісної православної церкви – «Главком» поговорив з директором Департаменту у справах релігій і національностей Андрієм Юрашем.

На заключному етапі конкурсу на заміщення посади голови Державної служби України з питань етнополітики і свободи совісті, де ви перемагали своїх конкурентів, комісія пішла несподіваним шляхом. Вона зупинила відбір на останньому етапі без пояснення причин. Яка ваша версія – хто і з якою метою в ручному режимі втручається в процес?

Я не можу сказати, бо не знаю на 100%. Можу говорити лише про наслідки імплементації такої політики. Очевидно, що за результатами перших трьох етапів у мене були найвищі показники. Далі мав бути четвертий – формальна співбесіда, після якої папери мали бути передані до Кабінету міністрів для подальшого розгляду та затвердження урядом.

Напередодні я не мав жодних передчуттів, що саме на цьому етапі можуть бути якісь складнощі. До речі, інтерв’ю, яке було проведене в рамках четвертого відбіркового етапу, є у вільному доступі і будь-хто його може подивитися. Те, що сталося, було абсолютно неадекватним і непередбачуваним. На моє переконання, у членів комісії була якась задана траєкторія оцінювання. Виникло відчуття, що вони не могли зв’язати те, що чули і бачили, із тим завданням, яке їм хтось поставив.

Ще один момент. Я знаю, що мені поставили багато нулів. Я, як викладач, якому за 27 років досвіду довелося оцінювати тисячі студентів, прекрасно розумію, яка це відповідальність, коли ти ставиш 1 чи 2, еквівалент 0 в цій ситуації. І все ж у мене з’явилися нулі. А що таке 0? Це коли людина абсолютний профан, вибачте, навіть ідіот у певній сфері, або маніпулює відповідями, не розуміючи суті проблематики, про яку її запитують. Але викладач, екзаменатор чи будь-хто з тих, хто проводить оцінювання, не може виходити поза межі етики і моралі.

Основним вашим конкурентом в конкурсному відборі був один з колишніх керівників Держкомрелігії часів Януковича Юрій Решетніков, який в релігієзнавчих колах має репутацію промосковського експерта, пов’язаного з «православним» олігархом Вадимом Новинським. Чи є підстави думати, що вас збили з дистанції на догоду Московському патріархату?

Не хочу оцінювати Юрія Решетнікова, але зробити це може кожен, дослідивши його виступи і коментарі за останні роки. Ви там побачите абсолютно свідому тенденційну позицію. Багато років Юрій Євгенович намагався пояснити українській громаді, що політика, яку проводив наш Департамент, і взагалі державна політика в сфері релігії, була невиваженою. Саме такі його оцінки дають підстави зробити висновок, чию точку зору і чию позицію він відстоює.

Всі абсолютно розуміють, що ми висловлюємо протилежні точки зору. Не один раз ми з паном Решетніковим були опонентами – у публічному просторі на різних заходах, та й заочно.

Але ж комісія не визнала переможцем конкурсу і Решетнікова. Тобто, підтверджень, що хтось впливовий лобіює його, ми не маємо…

На всіх трьох перших етапах конкурсу я був лідером за кількістю балів, і навіть на останньому етапі у сукупності – у мене вища оцінка, ніж в опонента. Тобто у цій ситуації було нелогічним «зарубати» лідера і демонстративно випустити вперед іншу особу. Тому, я думаю, було прийнято таке рішення, як це часто буває в умовах військових операцій, – знищуючи ворога, можна пожертвувати й кимось зі своїх.

Ми неодноразово чули від президента і інших високопосадовців, що «доба договорняків минула». Ви переконались в правдивості цих заяв?

Мені дуже хотілося б у це вірити. Я хотів би думати, що те, що сталося у моєму випадку і у випадку з претендентом на посаду керівника Нацагенства з питань кіно Юлією Сінькевич, – це прикра помилка. Про всі аспекти цієї ситуації, власне, ми кілька годин говорили з головою Національного агентства з питань державної служби Олександром Стародубцевим. До речі, це була його перша конкурсна комісія, яку він проводив на своїй новій посаді.

Ви знаєте позицію міністра культури Володимира Бородянського щодо цієї проблеми?

Я щиро вдячний міністрові за розуміння ситуації і численні меседжі, які не можна тлумачити інакше, аніж бажання розібратися в ситуації та діяти максимально прозоро і відверто, відповідно до обставин, які визначають політику у відповідній сфері.

Комісія, яка оцінює кандидатів і якою опікується Національне агентство з питань державної служби, не має жодного відношення до Міністерства.

Всі знають про те, що ваш син Святослав є депутатом фракції «Слуга народу» і для багатьох це дивна ситуація. Виходить, що ви не підходите для влади, яку тепер представляє ваш син…

Я не думаю, що його робота якимось чином пов’язана зі мною. Хоча очевидно, що є спроби моделювати ситуацію навколо всього, пов’язаного зі мною, беручи до уваги мою публічну діяльність, намагатися її інтерпретувати і прикладати до Святослава Юраша.

Так само навряд чи можна співставляти мою ситуацію з фактом перебування Святослава у фракції «Слуга народу». Ми ж розуміємо, наскільки ця фракція велика, наскільки там різні точки зору, наскільки різні позиції. Святослав очолює підкомітет Комітету закордонних справ, очолює одне з міжфракційних об’єднань. Він жодним чином не впливає на цю ситуацію.

Як ви самі оціните результати своєї попередньої діяльності? Раз ви боретесь за посаду, що вам дає впевненість, що саме ви – та людина, яка необхідна на цьому місці? І чому ви не влаштовуєте нову вертикаль влади?

Я не знаю яка мотивація тих людей, які приймали рішення щодо зупинки конкурсу. Сподіваюся, це – прикра помилка, і власне фракція, і партія, яка наразі визначає кадрову політику в державі, зрозуміє суть того, що відбувається. Бо і для партії, і для держави буде набагато краще зберегти стабільність у релігійних стосунках. Якщо представники цієї партії хочуть радикальних змін у цій сфері, то це приведе до ще більшого посилення напруги, спричинить очевидне нерозуміння з боку міжнародних партнерів.

Ще один момент – ми перебуваємо у стані гібридної війни на всіх фронтах і релігія є одним з її елементів. Адже що робить ворог, агресор? Він намагається маніпулятивно показати, що в нас є внутрішній конфлікт. Але нам вдалося досягти того результату, що жодна міжнародна організація – чи ОБСЄ, чи структури Ради Європи, чи моніторингові комітети Євросоюзу – не звинувачують Україну в тому, в чому нас постійно звинувачує країна-агресор. Навпаки, міжнародний центр, який оцінює рівень релігійної свободи і рівень державного втручання у справи релігії – Pew Research Center – протягом останніх п’яти років, тобто навіть у часи війни (!), показав, що цей індекс щодо України покращився. Тобто в умовах війни і постійного ідеологічного протистояння нам вдалося суттєво покращити показники релігійної свободи.

Міністр культури Бородянський вкотре наголосив, що МП у своїй назві повинна вказати приналежність до Росії. Як можна розблокувати закон і примусити Російську церкву в Україні виконувати його? І як наразі правильно називати цю церкву, яка мала б вже змінити свою назву?

По-перше, у нас повна релігійна свобода, по-друге, ми маємо законодавство, яке все це визначає. Сама церква називає себе УПЦ. Наше законодавство не має права наділяти її якоюсь новою назвою. Воно лише зобов’язує її у своїй назві вказати свій релігійний центр. Тому назва – це право самої церкви. Міністр культури Володимир Бородянський вже двічі в різних формах говорив, що є законодавство, якого всі ми повинні дотримуватись. Згідно з цим законодавством, 26 жовтня закінчився термін, коли релігійні організації, зазначені в експертному висновку Мінкультури, були зобов’язані змінити назву. Таким чином, якщо ці громади чи інституції не змінили назву, вони її втрачають і в даній ситуації ми повинні мотивувати релігійні організації до того, щоб вони виконували цю норму закону.

Багато хто вважає, що цей закон заблокований Окружним судом. Але він не заблокований. Тут є момент нерозуміння з боку широкої громадськості. Є подання з боку 49 депутатів до Конституційного Суду з вимогою визнати цей закон неконституційним. КС ще не виніс рішення. Закон може втратити свою силу лише після відповідного рішення. Але для забезпечення позову юристами тієї ж сторони, яка й звернулася до КС, навесні було подано звернення про заборону вчиняти реєстраційні дії.

Себто, для того, щоб Мінкультури не могло здійснити жодних дій щодо цих релігійних організацій, для забезпечення позову як третіх сторін за позовом Київської митрополії УПЦ було долучено 265 релігійних організацій. Щодо них (а це – монастирі, єпархіальні управління, церковні місії) дійсно не можна вчиняти жодних дій, бо вони долучені як третя сторона. І стосовно них суд до рішення по суті заборонив здійснювати будь-які дії. Хоча й це має дуже негативну зворотню сторону для самих цих 265 релігійних організацій – якщо така організація хоче, наприклад, змінити свого керівника, щось зробити зі своєю власністю, то вона цього зробити не може. Але стосовно тих 12 тисяч громад, які належать до УПЦ в єдності з МП, закон чинний і він діє. Отже, суд не заблокував закон. Закон призупинено лише стосовно згаданих 265 організацій до часу прийняття рішення по суті питання.

Хочу зайвий раз нагадати принципову важливу обставину: закон передбачає певну етапність його імплементації. Громади мали дев’ять місяців на приведення своїх статутних документів до відповідності. Всі інші організації – три місяці. Оскільки закон вступив в силу 26 січня, то до 26 квітня всі релігійні організації, крім громад, мали змінити свої назви. Самі ж громади – до 26 жовтня.

Чому ж тоді Московська церква, яка зобов’язана змінити назву за законом, не робить цього? Скидається на те, що й не переймається тим, що порушує закон?

Церква, яка перебуває в єдності з Московським патріархатом, цього робити просто не хоче, ігноруючи відповідні положення закону. Але ігнорування закону аж ніяк не звільняє від відповідальності за його невиконання.

В якому статусі нині перебуває т.зв. УПЦ МП в Криму і на окупованому Донбасі?

Це питання для нас не до кінця зрозуміле. З відкритих джерел інформації, у ЗМІ ми бачимо, що три єпархії УПЦ МП, які діють на території Криму, змінили свої статутні документи. На превеликий жаль, ми не можемо в цьому пересвідчитись. Ми не можемо перевірити. Тому ми послуговуємось медійними джерелами щодо того, як там розгортаються події.

З іншого боку, ми намагаємося виходити з реалій. Ми бачимо, що архієреї трьох єпархій – Кримської, Джанкойської і Керченсько-Феодосійської – беруть участь у діяльності Синоду УПЦ МП. Тобто, з точки зору своєї адміністративної приналежності, вони демонструють єдність з митрополією у Києві. Але в практичних своїх діях окремі священнослужителі та архієреї, які там служать, в той чи інший спосіб солідаризувалися з мілітарними діями окупаційної влади. Адже були факти освячення військових об’єктів РФ.

Після отримання Томосу ми спостерігали масовий перехід громад до помісної УПЦ, але нині цей процес практично зупинився. Більше року тому в інтерв’ю «Главкому» ви говорили, що 50% релігійних громад МП перейдуть до УПЦ, але цього досі не сталося. Чому?

Тут є багато чинників. Не тільки я робив такий прогноз. Мій прогноз відображав об’єктивні тенденції і реалії, а те, що він справдився лише частково – виникли штучні чинники, які зупинили тенденції. Є велика кількість соціологічних даних, які говорять, що було і зберігається бажання великої кількості вірян, які на сьогодні ще перебувають у єдності з МП, долучитися до помісної церкви. Об’єктивною є тенденція до переходів, а суб’єктивною, штучною і маніпулятивною – тенденція до гальмування цих переходів. Включилися дуже потужні мережі, працюють цілі структури, юридичні служби, величезні фінанси, судові позови, які намагаються заблокувати процес.

Наша мотивація – забезпечити всім право вибору. Саме тому слід докладати максимальних зусиль, щоб більшість членів релігійних громад відповідно до норм закону, могли реалізувати своє право на визначення своєї юрисдикції. Більшість – це дві третини. Так визначає закон, хоча персонально я, виходячи з усталених принципів європейської демократії, переконаний, що для цього доцільно було запровадити просту більшість – тобто 50 + 1. Це є нормою. Але коли йшли дискусії, то ми приєднались до пропозиції – хай буде дві третини, щоб не було жодних юридичних сумнівів.

Але ті, хто не хочуть об’єктивної дії закону, а прагнуть середньовічних звичаєвих норм, почали потужно протистояти переходам, застосували величезну протидію. Саме тому ми сьогодні бачимо зменшення цих темпів. Остання соціологія Центру Разумкова говорить, що втричі менше тих людей, які ідентифікують себе з УПЦ МП, ніж тих, хто відносить себе до помісної, канонічної УПЦ, визнаної вже трьома православними церквами. Це означає, що потенціал зберігається.

У тому й питання – чому цей потенціал не реалізується в масових переходах?

Тому що є штучні перешкоди. З боку багатьох структур, які модеруються з боку Москви. Однозначно. Але Москва не впливає прямо на ситуацію в селі. Вона діє через певні свої моделі, структури, через певних осіб в Україні.

Що наразі з ліквідацією юридичної особи «Київська Патріархія УПЦ КП»? Як ви оціните сьогоднішню позицію почесного патріарха в цьому питанні?

Для мене тут все дуже просто. Якщо патріарх хоче вірити в те, що він є в Київському патріархаті, то ніхто в нього права в це вірити не відбере. Ми знаємо, що 20 червня патріарх Філарет провів Собор за участі дуже невеликої кількості духовенства. Там було два єпископа з Росії. Жодного – з України. На цьому Соборі було висвячено ще двох священиків в єпископський сан, жоден з яких не має своєї єпархії. А один не має навіть жодної парафії, де б він міг служити.

Але є абсолютне і беззаперечне бажання 99,9% віруючих києвоцентричного ідеологічного напряму реалізувати своє право на об’єднання в рамках помісної Православної церкви України (УПЦ), яка була інституціалізована 15 грудня. Йдеться про те, що Собор 15 грудня прийняв рішення про утворення помісної церкви. Напередодні цього Собору, в той же день, відбулися ще два помісні Собори – КП і УАПЦ, які прийняли рішення, що в разі утворення цієї церкви обидві церкви повністю зі всіма структурами, центрами, громадами входять до нового об’єднання.

Але бажання патріарха Філарета ми також поважаємо і не можемо не визнавати. На даний момент українське законодавство говорить, що будь-яка релігійна громада може отримати право юридичної особи для легітимізації своєї духовної діяльності. Також вона може діяти без державної реєстрації. Отже, в цій ситуації патріарх Філарет може не оформлювати свою інституцію, як юридичну особу, і просто провадити свою місію, як почесний патріарх і настоятель Володимирського собору. Але якщо він хоче, щоб його інституція була оформлена як Церква, він має подати документи знову. А оскільки з 30 січня такої церковної одиниці в юридичному статусі та з назвою УПЦ КП не існує, то він може заснувати новий церковний рух під такою ж назвою.

Але патріарх Філарет наразі залишається постійним членом Синоду УПЦ. Тоді куди належить громада Володимирського собору, де проводить служіння почесний патріарх?

У нас є сотні незалежних громад. Вони можуть ні до кого не належати. Тобто кожна громада – а в даному випадку ми говоримо про Володимирський собор – це автономна юридична особа. Вони організувалися самостійно і вони мають право самі визначитись до кого належати – чи до УПЦ, чи бути в духовному зв’язку з поки що нелегітимізованим УПЦ КП, чи просто бути незалежною православною громадою, яких досить багато в різних регіонах України.

Найбільш вірогідним і швидким здавався насамперед перехід і перереєстрація релігійних громад з Київського патріархату. Але і цього не сталося. Чому громади, які не перереєстровуються, залишаються вірними патріарху Філарету?

За нашими даними, від 10 до 15 громад хочуть бачити себе в юрисдикції церкви, яку очолює патріарх Філарет. З іншого боку, ми маємо структуру помісної УПЦ, з якою себе асоціюють близько 7 тисяч релігійних громад. Я тут не бачу ніякої колізії. Будь-яка громада – самостійна і самодостатня: з ким вона хоче, з тим і може взаємодіяти і співіснувати.

Ви маєте точну цифру кількості громад, які, як ви кажете, співіснують в рамках помісної і канонічної УПЦ?

Ми збираємо такі дані з кожної області наприкінці року. Про те, скільки у них громад різного віросповідного напрямку. Незабаром кожна область має надіслати нам дані за цей рік. Наразі можна аналітично побачити, що всі колишні громади УПЦ КП (крім цих 10-15, які асоціюють себе з КП) всі вже є в помісній церкві. Так само й усі колишні громади УАПЦ ввійшли до УПЦ. Тобто, можна попередньо порахувати – усі громади, які належали до УПЦ КП, плюс усі громади УАПЦ, плюс приблизно 550 тих, які перейшли з МП, і отримаємо цифру, яка орієнтовно сягає 7 тисяч. Наразі точнішої інформації з обрахуванням до рівня одиниць чи навіть десятків ще не маємо.

В Міністерстві юстиції повідомили, що Антирейдерська комісія скасувала незаконну перереєстрацію комплексу споруд Свято-Успенської Почаївської Лаври. Члени Комісії дійшли висновку, що реєстратор здійснив державну реєстрацію права користування на комплекс споруд Почаївської Лаври з порушеннями закону. Які наслідки такого рішення? Як цю інформацію сприймаєте в площині стосунків МП і помісної УПЦ?

Тут є цілий комплекс проблем. По-перше, раніше державні реєстратори могли робити будь-які реєстраційні дії, часто не опираючись на конкретику кожної ситуації. Могли бути політичні впливи, могли бути адміністративні важелі, могли бути й фінансові стимули. Тому держреєстратор міг вчинити дії, які, грубо кажучи, не відповідали законодавству. Закон від 17 січня цього року передав усі функції щодо реєстрації громад і релігійних організацій центральному органу виконавчої влади в релігійній сфері – тобто Міністерству культури і обласним державним адміністраціям. Це було зроблено, щоб будь-яка реєстраційна дія була вмотивована і зроблена тим суб’єктом, який розуміє, до чого його дії можуть призвести.

Питання в тому, що і Почаївську, і дві інші українські лаври контролює церква країни-агресора. Чи є це проблемою?

Лаври – це духовні центри, які мають великий вплив на релігійне середовище. Звичайно, держава не втручається жодним чином у релігійні інституції, в їхню діяльність, але закон, зокрема стаття 29, зобов’язує центральні та місцеві органи виконавчої влади, прокуратуру, правоохоронні органи стежити за дотриманням законодавства у цій сфері. Наприклад, неодноразово надходили сигнали про те, що у Почаївській лаврі продається література проросійського, проімперського ґатунку. Очевидно, на це мали б реагувати правоохоронні органи.

Наприклад, мені нещодавно довелося бути в одному з монастирів міста Києва і бачити там символіку, яка пов’язана з російською монархічною традицією. Якщо це форма самоекспресії, то це право людей, але якщо це несе загрозу стабільності або може спровокувати конфлікт, викликати занепокоєння іншої частини суспільства і стати причиною зіткнення, то держава в якійсь формі повинна відреагувати. В першу чергу – правоохоронні органи. Адже наш Департамент чи майбутня Державна служба не має механізмів і інструментів. Вона може лише відстежити, фіксувати і повідомити в правоохоронні органи. Але правоохоронні органи і самі наділені цим правом. Вони теж повинні це відстежувати і реагувати.

Мінкульт воліє уникати питання про повернення українських культових споруд, кажучи, що це справа релігійної громади. Яка ймовірність конфліктів навколо лавр, як упередити їх, які варіанти вирішення проблеми ви бачите?

Мені здається, що про лаври зараз взагалі не варто говорити. Це може спровокувати конфлікт. Я в цьому питанні повністю поділяю точку зору глави помісної УПЦ митрополита Епіфанія, що ці всі лаври колись будуть українськими. Але для цього потрібний певний еволюційний процес. Ми вже його бачимо і розуміємо. І тут не можна вдаватися до жодних кроків, які принесуть дестабілізацію в українське суспільство в цілому і в релігійній площині зокрема. Я думаю, що багато наших недоброзичливців цього чекає. І однією з форм такої дестабілізації може бути зміна парадигми державної політики в сфері релігії. Цього допустити не можна.

Я думаю, що суспільство в процесі еволюції своїх ідей і пріоритетів буде впливати й на позицію братії цих лавр, ченців, єпископів. І вони таким чином будуть еволюціонувати. Чи хтось думав навіть рік тому, що ми матимемо такий поступ в реалізації прав більшості українських православних віруючих на помісну церкву?

Уряд Чорногорії готовий вилучити майно Чорногорсько-Приморської митрополії Сербськогої церкви і передати його Чорногорській православній церкві, яка добивається визнання своєї автокефалії за прикладом України. Аргумент – будь-яка Церква повинна підкорятися законам держави, на території якої вона перебуває. Чому б Україні не поставити так чітко питання перед МП?

В нас немає закону такого штибу, який прийнято в Чорногорії. Якщо парламент прийме подібне рішення, то державні чиновники будуть зобов’язані це виконувати. Якщо у когось є такі ідеї – вони їх можуть виносити, їх можуть обговорювати і право парламентарів прийняти чи не прийняти ці пропозиції.

Перший заступник голови Офісу президента Сергій Трофімов пообіцяв особисто вивчити випадки перереєстрації храмів на Буковині, які прибічники Московської церкви в Україні (УПЦ МП) називають «незаконними». Які результати такого вивчення ви передбачаєте?

Увага до релігійних процесів – це завжди благо. Ми ж навпаки протягом останніх місяців спостерігали тенденцію до зменшення уваги до сфери релігії.

Зі свого боку, ми б були готові також до найтіснішої взаємодії у справі з’ясування обставин таких переходів та гарантування віруючим їхніх прав. Бо проблема справді є: штучно моделюються обставини, які дискредитують норми закону. Тому, наприклад, утворення спеціальної комісії з цього питання, із залученням правоохоронних органів, органів місцевого самоврядування для вивчення проблематики та врегулювання проблем – це було б зрозумілим благом і прогресом.

Відсторонення Тетяни Сосновської з посади гендиректора Музею історії України певною мірою накладається на проблему існування на території музею церковного МАФа, «десятинної каплички», намісником якої є одіозний Гедеон з Московського патріархату. Йому, до речі, дозволили повернутися в Україну і повернули паспорт громадянина України. Чи бачите ви у відстороненні Сосновської лобізм Московської церкви?

Пані Тетяна послідовно відстоювала, щоб територія навколо музею, належала державі і мала унікальний статус археологічної пам’ятки. Ми не раз розглядали це питання. Ми бачимо, що там є дуже багато законодавчих проблем щодо діяльності цього релігійного центру. У свій час там була зареєстрована релігійна громада. На даний момент там функціонує монастир, який має реєстрацію у зовсім іншому місці, а не там, де він фактично знаходиться. І це колізія. Це питання зараз перебуває у судовому розгляді.

Чому так довго воно розглядається в суді – це знову ж таки питання до суспільства. Якщо у Києві мешкає до 5 млн осіб, то я думаю, що якщо це питання байдуже усій цій громаді, то суд може дозволяти собі роками розглядати ці питання. Адже саме спільнота – міська, етнічна чи релігійна – має право демонструвати свої погляди. Це – конституційне право громадян.

Підсумуємо розмову. Вас «завалили» на конкурсі, закон порушується – перейменування церков МП не відбувається, слідчі в Управлінні національностей та релігій Вінницької ОДА вилучають документи у справах про реєстрацію громад помісної УПЦ, Гедеон повертається, 1-й заступник голови Офісу президента Сергій Трофімов обіцяє особисто розібратися з переходами храмів у помісну церкву. Все це – ознаки реваншу Москви і промосковських сил?

Скільки б хтось не робив зусиль зупинити об’єктивні процеси, зреалізувати це неможливо. Так само ми бачимо, що й у Вінниці апеляційний суд врешті переглянув і скасував рішення нижчої інстанції стосовно одного з найпрофесійніших і найбільш законослухняних керівників обласного управління у справі релігій та національностей. Ми думаємо, що буде справедливе рішення і щодо «десятинного монастиря», який розташувався біля музею, оскільки його релігійна громада зареєстрована за іншою адресою. У всьому іншому час також все розставить на свої місця, адже суспільство дорослішає. Песимізму у мене немає. І головна запорука цього – позиція суспільства.

Руслан Поліщук, «Главком»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close
%d блогерам подобається це: