Процес визнання Православної церкви України, що набирає обертів в «грецькому» світі, викликав деяке замішання в Російській православній церкві. Там, судячи з усього, не заготовили гідної відповіді на таку «канонічну зраду». Але вони, звичайно, цього так не залишать.

Повний розрив спілкування зі Вселенським патріархатом. Персональні санкції проти грецьких архієреїв і парафій, які визнають ПЦУ. Розрив – також, швидше за все, повний – з Олександрійським патріархатом. Все це виглядає як відхід у глухий захист (хтось скаже – ізоляцію), а це тактика, не варта уваги служителів культу перемоги. Це тільки перша міра, за якою повинен послідувати наступальний хід.

З усіх можливих «канонічних отвєток» найбільш імовірним експерти вважають формування паралельних православних юрисдикцій на канонічних територіях «розкольників». Це можуть бути як локальні розколи – тактика, яку передбачається застосувати в Елладської церкви, – за яких використовуються протиріччя, що існують в єпископаті помісної церкви. Ці протиріччя поглиблюються та підтримуються всіма способами – пропагандою, грошима, інформаційними інтервенціями – до справжнісінького внутрішнього розколу. У Росії це вміють робити, і досить непогано – ефективно і дешево. Ці методи регульованого хаосу прекрасно працюють в США у відношенні самих різних соціальних груп. Чому б не застосувати їх у церкві? Власне, швидше за все, це вже робиться.

Зручна в адмініструванні, але, ймовірно, менш ефективна стратегія формування паралельної православної реальності на чужих канонічних територіях – безпосереднє відкриття парафій РПЦ. Радикали в РПЦ закликають своє керівництво негайно починати.

Не тільки радикали, втім, – офіційний спікер РПЦ Валерій Легойда на своєму телеграм-каналі також заявив, що церкві слід поспішити з відкриттям власних парафій в Африці. Поки що тільки для опіки росіян, що живуть на Чорному континенті. Радикали, зрозуміло, йдуть далі – вони вважають, що РПЦ слід вступити в конкурентну боротьбу і в ідеалі повністю перехопити місіонерську ініціативу на канонічних територіях «грецьких розкольників». Раз в грецькому світі «більше немає істинної церкви» – вона «заразилася» від українців і сама «захворіла» розколом, треба терміново рятувати вірних чад Христових, надавати їм майданчики «істинного православ’я». Тобто формуватимуть не гібридну, а справжню паралельну церковну структуру. І таким чином ставити Московський патріархат на чолі цього нового, паралельного світового православ’я.

Очолити – хоч що-небудь! – дуже телегенічна ідея для Росії. Вона настільки добре виглядає, що навіть той факт, що це успіх в паралельній (щоб не сказати – альтернативній) реальності, витісняється на периферію зору.

Керівництво РПЦ, втім, не поспішає давати відмашку на створення паралельних світів. Ідея вести гібридну війну більш співзвучна політичному стилю нинішніх кремлівських еліт – вони мислять категоріями швидше спецоперацій, ніж відкритої війни.

У повсюдному відкритті російських парафій є своя привабливість. По-перше, це розширить структуру РПЦ. По-друге, це все будуть структурні одиниці РПЦ, тобто повністю підлеглі центру. Але тут принади закінчуються і починаються проблеми. Далеко не в будь-якій країні православного світу можна запросто відкрити парафії «чужій» церкві. Це навряд чи запросто можливо навіть в демократичній Греції або дружній Туреччині. Що ж до Африки, то це може виявитися можливим тільки під прикриттям – або кремлівської політики, або кремлівських грошей, або стволів ПВК «Вагнер».

Загалом, якщо Кремль подарує патріарху Московському таку можливість, він зможе відкрити в Африці парафії РПЦ. Але немає і не може бути якоїсь власної політики або навіть місії РПЦ в Африці. Втім, РПЦ не звикати – точно так само 100-150 років тому на багнетах імперії встановлювалася її гегемонія в православному світі. Ось тільки імперія з тих пір дещо облізла. А багнети … «Іх-там-нєт», ви ж знаєте.

Є й інша небезпека подібних місій: навіть коли вони робляться абсолютно чесно і цілком успішно, вони в якийсь момент перестають бути суто російськими. Їх руськість на перевірку не означає, що вони віддані Москві або тим більше готові підтримувати її політику. Успіх таких російських місій, як Сурозька єпархія Антонія Блума або – зовсім інший випадок – Архієпископія російських парафій за кордоном, полеглих недавно в сутичці двох церковних імперій, показують, як російське може виявитися хоч і важливим, але все ж тільки прикметником при іменнику церква. Коли іменник з прикметником вступають в протиріччя, залученим доводиться пережити дуже болісний розкол. Не тільки церковний, але навіть більш грунтовний – граматичний. Втім, при цьому вибір між іменником і прикметником для багатьох очевидний – його диктує невблаганна логіка мови.

Відкривати власні парафії на чужих територіях – справа витратна і досить ризикована, хоч і не позбавлене переваг. Але можна спробувати обійтися тим, що вже є, – залишилося тільки залучити це на свою сторону. Вибір альтернатив дуже великий і залежить тільки від ідеологічних уподобань в найширшому діапазоні: від крайніх консерваторів, які пропонують об’єднуватися із старообрядцями (а їх можна знайти у всіх куточках православного світу), до крайніх секуляристів, які пропонують кріпити союз з Ватиканом.

Старовіри опинилися на язику першими, тільки-но Вселенський патріарх дав зрозуміти, що Томос неминучий. «Негайно починати налагоджувати відносини зі старовірами Греції» – посипалося як з дірявого мішка. У МП, втім, зробили вигляд, що не розчули. І це зрозуміло: починати довелося б не зі старовірів Греції, а з власних, російських. І, можливо, цей варіант розглядався – у всякому разі, президент Путін приблизно в цей час раптом вирішив зустрітися з російськими старовірами. У МП однак цю ініціативу кремлівського лідера зустріли гробовим мовчанням.

Але не старовірами єдиними. Є й інші цікаві пропозиції на світовому християнському ринку. Наприклад, давньосхідні дохалкідонських церкви – Коптська та Ефіопська. Якщо шукати альтернативу Олександрійській ПЦ, то нічого кращого коптів не придумаєш. Що до Ефіопської церкви, то це найпомітніша східнохристиянська церква Африки на південь від Сахари – трендовий регіон в нинішній кремлівській геополітиці.

Принадність коптів в тому, що їх становище дуже драматичне – це гнана частина населення арабського світу, центр гарячого релігійного конфлікту. А на таких речах Кремль дуже любить розігрувати свої геополітичні партії. «Захист гнаної меншини» – православної, російськомовної, ще якоїсь (за винятком сексуальної, само собою) – завжди прекрасний ґрунт для дестабілізації ситуації та виправдання для прямого втручання.

Але найрадикальнішний варіант збереження за РПЦ жовтих трусів лідера на глобальній церковно-політичній арені належить головному російському дипломату Сергію Лаврову. Він, до речі, цілком солідарний з головними церковними дипломатами РПЦ – і минулим, і нинішнім – в схильності до Римсько-католицької церкви. Глава російського МЗС вважає, що РПЦ потрібно активізувати співпрацю з Ватиканом і об’єднувати зусилля з порятунку світу від чуми лібералізму. За всієї політичної привабливості цієї пропозиції тут є парочка перешкод. Перше полягає в тому, що всередині РПЦ переважають настрої антиекуменічні – більшість не бажає мати справи ні з якими «християнськими альтернативами». Це проблема не тільки для об’єднання зусиль з Ватиканом, але і для інших проектів – старообрядців, коптів і всіх інших, у кого немає «канонічного патенту».

Друга проблема полягає в тому, що пропозиція об’єднуватися в ім’я протистояння всілякій «ідеологічній чумі» робить церковний порядок денний абсолютно світським: протистояння лібералізму не є метою – ні прямої, ні навіть непрямої – церковної місії.

Цікаво, що в цій точці – секуляризації церковного порядку денного – збігаються і консерватори-радикали, і ліберали-реформатори. І ті, й інші пропонують розглядати церковну місію саме в координатах протистояння ліберальної та консервативної ідеологій.

Як виходити з положення, що створилося, коли лідерство поставлено під сумнів, коли карта православного світу перекроюються, і зовсім не так, як подобається Москві, в МП, судячи з усього, ще не вирішили. Лідерство РПЦ – не де-юре, але де-факто – в православному світі завжди було піддано сумнівам, але вже давно не піддавалося серйозним випробуванням. Пригнічена на кілька століть Візантійська імперія раптом прокинулася від сплячки, а почивша на лаврах Російська імперія виявилася до цього не готовою.

Світове православ’я перебуває в цікавій точці своєї історії – дві в реальності мертві імперії, які довго перебували в стані холодної війни, перейшли до активних бойових дій. Межі імперій перекроюються у нас на очах, і можна припустити, що однією тільки Україною та архієпископією російських парафій справа не закінчиться. Це тільки дебют нової партії на великій шахівниці, яка встигла припасти пилом після того, як закінчилася холодна війна супердержав. Їх партія була, звичайно, дуже драматичною – але досить короткою. Нинішня партія – продовження турніру, який триває вже кілька століть. І навіть мертва імперія на цій дошці може завдати удару у відповідь.

Катерина Щоткіна, dsnews.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close
%d блогерам подобається це: