Про перейменування УПЦ МП, склад релігійних громад та втручання держави у справи Церкви: Слідами інтерв’ю міністра культури

Тут у зв’язку з публікацією інтерв’ю міністра культури, молоді та спорту, в якому він висловив свою позицію про стан релігійної сфери в України, здійнявся неабиякий галас. Спершу обурився Московський патріархат в Україні, потім підключились політики, відомі своїм відвертим лобіюванням (іноді поза межами закону) інтересів Московського патріархату в Україні (ака «Українська Православна Церква») – Віктор Медведчук та Вадим Новінський, а також деякі інші народні депутати, які вимагають тепер відставки Володимира Бородянського. Мовляв, він начебто «плаває в темі», вимагає насильницького перейменування УПЦ, хоча вона зовсім не залежна від Москви, провокує новий виток храмового рейдерства, схвалює втручання держави у внутрішні справи Церкви через сприяння в отриманні томосу і таке інше.

Звісно, що ці обурені люди дуже сподівались саме на те, що державна політика в сфері релігії при новій владі буде невиразною та нечіткою, а нові профільні посадовці будуть таки «плавати в темі», щоб їхньою думкою та позицією можна було маніпулювати, а їх слова або дії можна було б трактувати на свій смак. А тут такий неочікуваний поворот.

Що ж, як співучасник цього інтерв’ю вважаю за необхідність зреагувати на всі закиди, які приписують міністру. І я дуже вдячна йому за прямо висловлену позицію, яка, до речі, базується на законодавстві. І, перепрошую, діючому законодавстві. Моє особисте враження від спілкування з Володимиром Бородянським: у нього немає релігійних фаворитів або «хлопчиків для биття». І, гадаю, він дав це зрозуміти достатньо прямо.

Отже, почнемо з того, що паном міністром не було сказано нічого такого, що б виходило за межі законодавчого поля. Нічогісінького! На відміну від заяв його опонентів, які де-факто закликають не виконувати діючі закони, а за законослухняність пана міністра навіть вимагають його відставки. Причому саме пропозиція міністра до виконання законів, як висловився товариш Медведчук, є «продовженням розпочатої Порошенком політики гоніння на єдину канонічну православну церкву». Залишимо за дужками визначення терміну «гоніння» та його цинічне вживання прихильниками Московського патріархату. Щодо віртуального словесного конструкту «єдина канонічна православна церква», то канонічність УПЦ МП може лежати лише в площині визнання її такою іншими канонічними помісними Церквами. Але в процесі визнання ПЦУ інші помісні Церкви офіційно почали декларувати, що УПЦ– вже не єдина в Україні канонічна церква. Всі йдуть не в ногу, лише одна УПЦ МП в ногу. Що ж, буває.

У нас є прийнятий Верховною Радою Закон про свободу совісті та релігійні організації. Подобається це комусь чи ні – але до нього наприкінці 2018 року було внесено кілька важливих змін. І це діючі зміни, адекватно пристосовані під наші нові реалії. Навіть запізніло пристосовані, прямо скажемо.

Наразі чинним є Закон від 20.12.2018 р. № 2662-VIII, який вимагає від релігійних організацій (релігійних об’єднань) вказувати в своїй назві структурну належність до іншої релігійної організації (об’єднання), керівний центр якої знаходиться в країні-агресорі. Нагадування міністра про необхідність виконання цієї норми – не його особиста примха. Або міняйте закон (з усіма соціальними наслідками) – або визнавайте, що відкрито закликаєте до правопорушення.

Щоб законодавчо уникнути виконання приписів закону про перейменування, УПЦ МП випросило в статуті РПЦ виокремити для себе цілий розділ, де було написано, що керівний центр її знаходиться в Києві. І взагалі, в тому ж статуті РПЦ написано про повну самостійність та незалежність УПЦ.

Знов-таки, винесемо за дужки питання, а чому згадку про «самостійну та незалежну» УПЦ МП вписано в статут РПЦ. У сталінській Конституції СРСР статтею 124 було гарантовано «свободу відправления релігійних культів» — але ж звідки тоді стільки новомучеників радянської доби?

Щоб уникнути двозначностей, оціночних суджень та маніпуляцій, на виконання перехідних положень Закону фахівцями Мінкульту в січні 2019 р. було підготовлено детальну релігієзнавчу експертизу на підставі вивчення двох ключових нормативних документів — Статуту РПЦ та Статуту про управління УПЦ, які, як відомо, не можуть протирічити принципам канонічного підпорядкування та устрою в середині Церкви. Так, проти законності проведення та висновків цієї експертизи подано судові позови. Але ж слова з пісні не викинеш. Релігієзнавча експертиза чомусь виявилась винною в тому, що просто нагадала всім положення статутів обох Церков. Дозволю собі трошки офіціозу та цитат заради тих, хто не розбирається в українських канонічно-законодавчих хитросплетіннях, і чиєю свідомістю можуть успішно маніпулювати зацікавлені особи.

Статут про управління УПЦ чітко вказує на входження УПЦ до складу РПЦ:

«Українська Православна Церква є самокерованою частиною Руської (Російської) Православної Церкви» (п.5 розд.І);

В Українській Православній Церкві вища влада належить Собору УПЦ, до обов’язків якого зокрема належить:

  • збереження канонічної єдності Української Православної Церкви, а також її канонічної єдності з Руською (Російською) Православною Церквою та з усіма Помісними Православними Церквами;
  • нагляд за втіленням у життя рішень Помісних Соборів Руської (Російської) Православної Церкви (пп.б-в п.6 розд.ІІ)

Собор єпископів УПЦ, що має всю повноту влади, діє на підставі священних канонів Церкви, постанов Помісних і Архиєрейських Соборів Руської (Російської) Православної Церкви, а також Соборів Української Православної Церкви (п.5 розд.ІІІ)».

«Керівник УПЦ, Митрополит, обирається пожиттєво єпископатом Української Православної Церкви і благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі. Митрополит Київський і всієї України є постійним членом Священного Синоду Руської (Російської) Православної Церкви – керівного органу цього релігійного об’єднання (п.1 розд.V)».

На входження УПЦ до складу РПЦ вказує Статут РПЦ в розділі Х. Там окреслено права УПЦ у складі РПЦ, а також обмеження її «самостійних» прав:

  • статус УПЦ – якась незрозуміла «самокерована Церква з правами широкої автономії» (а не автокефалії, яка в православній традиції є синонімом реальної незалежності);
  • статут УПЦ затверджує Предстоятель УПЦ і схвалює Патріарх Московський та всієї Русі;
  • Предстоятеля УПЦ благословляє Патріарх Московський і всієї Русі;
  • ім’я Предстоятеля УПЦ згадується лише після імені Патріарха Московського і всієї Русі (це чітка і недвозначна ознака канонічної підпорядкованості);
  • рішення про утворення єпархій та визначення її територіальних меж затверджується Архиєрейським Собором РПЦ;
  • архиєреї УПЦ є членами Помісного та Архиєрейського Соборів РПЦ і беруть участь в їхній роботі і в засіданнях Священного Синоду РПЦ;
  • рішення Помісного та Архиєрейського Соборів РПЦ є обов’язковими для УПЦ;
  • суд Архиєрейського Собору РПЦ є церковним судом вищої інстанції для УПЦ.

Окремі Собори, Синод та церковний суд в УПЦ МП – це прекрасно, але вони не є органами найвищої інстанції для цієї Церкви. Це як в суб’єктах Російської Федерації: законодавча дума Хабаровського краю є постійно діючим вищим і єдиним органом законодавчої влади суб’єкта Росії. Але це не означає його повної незалежності від Кремля.

Всі ці аргументи знаходять повне підтвердження на офіційному сайті РПЦ. В розділі «Персоналії» серед переліку єпископату та організацій РПЦ відповідно у розділах: «Діячі Російської Православної Церкви»/Єпископат РПЦ» зазначено вичерпний перелік єпископату УПЦ. У розділі «Організації РПЦ» відповідно надано перелік всіх єпархій УПЦ — як звичайних єпархій РПЦ. Всі помісні Церкви визнають УПЦ МП виключно як частину РПЦ, яка не має статусу суб’єкта міжцерковних відносин. Я спеціально консультувалась з цього приводу з представниками Вселенської патріархії – і вони були дуже здивовані моїм питанням. За кордоном ніякої УПЦ немає в природі. І ось доказ:

Сам Патріарх Кирил пішов на безпрецедентний конфлікт з Вселенським Патріархом через те, що останній начебто «вторгся на канонічну територію РПЦ». Тобто, УПЦ МП знаходиться на канонічній території РПЦ, як якийсь орендар. Так що вона незалежна в управлінні, але не від РПЦ. Це ознака будь-якої філії.

Тепер щодо звинувачення міністра в тому, що він не бачить проблем у «втручанні держави в процес надання томосу». Це вже навіть не смішно. Втручання російських та українських політиків та держпосадовців у церковні справи інших помісних церков на користь РПЦ та УПЦ МП – це добре, а сприяння української держави створенню можливостей для реалізації українськими же віруючими своїх прав – це погано. Автокефальна Церква Чехії та Словацьких земель виникла в 1951 році завдяки секретній постанові Ради міністрів СРСР – і кого в УПЦ МП це засмучує?

Нагадаємо народним депутатам та іншим ображеним громадянам, що є така ст.30 Закону про свободу совісті, яка описує функції Центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії. Там прописано прямий обов’язок держави «сприяти участі релігійних організацій у міжнародних релігійних рухах…контактах із міжнародними релігійними центрами та зарубіжними релігійними організаціями». Що й було чесно виконано державою Україна. Більше 70 архиєреїв, які репрезентували всі три існуючі гілки православ’я (45 архієреїв від УПЦ КП, 15 архиєреїв від УАПЦ, 12 архиєреїв УПЦ МП), підписали звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія надати томос об’єднаній Православній Церкви в Україні. Влада відповідно до закону захистила їхні права та посприяла налагодженню контактів із Вселенською патріархією – саме тому, що більшість з цих архиєреїв вважалась неканонічною, що суттєво обмежувало їх в офіційних міжцерковних контактах. Ст.30 існує в цьому вигляді з 2012 року, і чомусь тоді вона не викликала жодних питань.

Сприяння отриманню томосу є виправданим та логічним тією ж мірою, якою держава сприяє іншим релігійним організаціям в реалізації їхніх прав і об’єктивних потреб (наприклад, мусульманам – в організації хаджу, католикам – у налагодженні контактів з Ватиканом, протестантам – у реалізації соціальних програм тощо). При цьому втручання у внутрішні справи УПЦ МП не відбувалось. Сприяння на державному рівні стосувалось зовсім інших релігійних організацій і жодним чином не обмежувало законні та канонічні права інших релігійних організацій. Ідею отримання томосу, за даними Центру Разумкова, на травень 2019 року підтримувало 54% населення України – невже держава повинна була цей запит проігнорувати? Тоді що ж таке захист прав віруючих? Багаторічне очікування на появу визнаної помісної Церкви – об’єктивний суспільний тренд: його ігнор з боку держави можна було б абсолютно справедливо назвати злочином.

Можуть саркастично спитати: а де ж були ці 54% під час президентських виборів, на яких тодішній президент Петро Порошенко – драйвер державного сприяння отриманню томоса – програв? А відповідь проста: віруючі не сприйняли ПЦУ як політичний проект під вибори. Кесарю кесареве, а Богу Богове. Так що всі звинувачення в тому, що ПЦУ – політичний проект, банально розбиваються об виборчу статистику. Може, це не зовсім те, на що очікував Петро Олексійович, але такі вже реалії.

Тепер що стосується складу тих, хто має право вирішувати питання підпорядкування релігійної громади та належності культової споруди (храму). Пан міністр стверджує, що у визначенні долі храму повинні брати участь всі жителі села, а не члени громади. Але це повністю узгоджується з положеннями Закону про свободу совісті – зокрема, доповнень до ст.8, які були прийняті 17 січня 2019 року:

  1. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення.
  2. Право скликати зібрання віруючих мають всі члени громади, і закон не наділяє священників (настоятелів) якимось особливими правами одноосібно визначати, хто є членом громади.
  3. Зібрання може бути скликане на вимогу членів громади.
  4. Членами релігійної громади, яка має право вирішувати долю приналежності громади та майнові питання, є всі, хто себе ототожнює з громадою і бере участь у релігійному житті громади. Ступінь цієї участі не встановлено.

Принцип такої особистої самоідентифікації є базовим принципом, згідно з яким в Європі вирішуються питання належності до будь-яких спільнот – національних, етнічних, релігійних та інших. А ось вам заява заступника голови синодального відділу РПЦ із взаємин Церкви з суспільством і ЗМІ Вахтанга Кіпшидзе: «у багатьох країнах, не лише в Росії, люди асоціюють себе з тією чи іншою релігійною конфесією, релігійною громадою не тільки строго в віронавчальному ключі, але і в культурному. Напевно, в будь-якій державі, де протягом довгого часу — кількох століть або тисячоліть — існує та чи інша релігійна громада, приналежність до неї носить в тому числі цивілізаційний характер. Тому коли людина називає себе православною, вона лише свідчить про те, що православна цивілізація є цінністю, яка становить частину її ідентичності». Це реальність, а не фантазії.

Тепер щодо звинувачень міністра в тому, що він вживає термін «територіальна громада», який не має жодного відношення до питання визначення конфесійної приналежності релігійних громад. Перепрошую, але навіщо виривати слова міністра з усього контексту та приписувати йому те, чого він не говорив? Територіальний принцип формування парафії прописано у Законі про свободу совісті (ст.8): «Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого … віросповідання, … які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб». Дійсно, є певна колізія між тим, як визначено парафію в статуті УПЦ МП (п.1 розділу VIII), та її визначенням в Законі. Законодавче визначення більше відповідає реальності, а статутне – скоріш ідеал парафії. Чи всі «статутні» парафіяни виконують приписи (обов’язки), прописані в розділі VIII В статуту УПЦ МП? За дослідженням Pew Research, православ’я Східної Європи відноситься до типу «віра та приналежність без поведінки». Мова йде саме про постійне відвідування храму та участь у таїнствах. Лише 20% тих, хто вважає себе православними віруючими, в Східній Європі регулярно бере участь у таїнствах, дотримується посту тощо.

Володимир Бородянський сказав, що в межах територіальної громади існує поділ на тих, хто відносить себе до однієї конфесії, і тих, хто відносить себе до іншої. В громаді віряни реалізують свої права на задоволення своїх релігійних потреб. Якщо людина невіруюча, вона в принципі не повинна брати участі у зборах і голосувати. У чому він неправий?

Коли священники УПЦ МП ходять по хатах та збирають підписи у селян «на підтримку нашої церкви» (що потім виявляється брехнею) – вони застосовують територіальний принцип, чи який? Коли священники УПЦ МП, які служать в одному селі, а приходять в інше, силою забирають та шматують папери з підписами селян про перехід громади в іншу юрисдикцію – вони діють як члени цієї релігійної громади відповідно до статуту та закону?

Для порівняння нагадаю, що РПЦ хизується, що у неї в Росії 130 млн віруючих (80% населення). При цьому за даними соцопитувань в Бога вірує лише 2/3 з них, а храми на свята відвідує від 2 до 4% православних віруючих. Хто ж тоді ті 96%, які не відвідують храми? Для РПЦ вони все одно її паства. До чого ж тоді такий ригоризм захисників УПЦ МП? При проведенні соціальних опитувань в Росії раптом виявилось, що 69% опитаних погодились з тим, що Дух Святий походить від Отця і Сина. Це католицьке вчення про «філіокве», через яке почалась Велика Схизма 1054 року. Але РПЦ не засмучується тим, що її паства – догматично католики. Ще трохи статистики. РПЦ любить проводити хресні ходи з того чи іншого приводу. Так от, на ці ходи постійно зганяють бюджетників та студентів. Відмова від участі загрожує санкціями.

Сподіваюсь, всього вищевикладеного достатньо, щоб зрозуміти, хто у нас плаває в темі, не розбирається в канонах і закликає покарати Володимира Бородянського за його законослухняність. Вчіть матчастину, товариші, і не морочте людям голову.

Тетяна Деркач, Релігійно-Інформаційна Служба України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close
%d блогерам подобається це: