Собор єпископів Греції вирішив визнати Православну Церкву України. Це відбулося на позачерговому засіданні Собору, який, до слова, скликається раз на рік і розглядає особливо важливі питання. Адже до його складу входять всі правлячі єпископи Греції, на відміну від більш вузького за кількістю Синоду – де засідають всього лише 12 із понад 140 архієреїв. Сьогоднішнє рішення не було миттєвим, необдуманим або миттєвим. Воно далося всім сторонам вкрай важко. Історія визнання почалася ще взимку, незабаром після отримання Томосу про автокефалію.

Передісторія

Відразу після отримання Україною Томосу про автокефалію постало питання про те, як скоро інші Помісні Церкви визнають цей акт і вступлять у спілкування з Православною Церквою України. Очікувалося, що спочатку рішення Вселенського патріархату підтримають «грецькі церкви»: Олександрійська, Єрусалимська, Кіпрська, Албанська та Елладська. При цьому відносно останньої були особливі очікування з огляду на близькість цих двох церков. Адже фактично вони обидві є церквами грецького етносу – одна всередині відповідної держави, а інша – в діаспорі. Та й північні території республіки Греція перебувають у подвійній юрисдикції: адміністративно вони управляються Синодом з Афін, але духовно перебувають в юрисдикції Вселенського патріархату.

Планувалося, що рішення по Україні греки приймуть в лютому, але тоді щось пішло не так, і дата була перенесена на кінець березня. Потім знову перенесення. Так було ще кілька разів. На греків тиснули росіяни. Вони невтомно їздили до Афін з метою відрадити ієрархів від визнання.

При цьому самі росіяни в усьому звинувачували … американців. Мовляв, на позицію церковних Афін сильно впливає посол США Джеффрі Пайетт, якого вони називають фахівцем з «помаранчевих революцій». Такий висновок вони роблять на підставі того, що Пайетт був послом в Україні за часів Революції Переваги.

Процес визнання

Визнання ПЦУ з боку Елладської Церкви не сталося одномоментно, це був тривалий процес. Спочатку були встановлені взаємини де-факто, і тільки зараз де-юре. Вже були факти співслужіння і причастя українських і грецьких ієрархів, деякі архієреї вже поминали Єпіфанія в Диптиху, а один митрополит навіть приїжджав до Києва і служив разом з духовенством ПЦУ літургію.

Греки працювали, умовно кажучи, по «формулі Штайнмаєра». Вони розуміли, що процес визнання – це велике рішення, і тому розбили його на кілька малих кроків, попутно зчитуючи реакцію Москви на кожен візит вглиб визнання ПЦУ.

Сьогодні ж було оформлено завершальну дію. Було підтверджено рішення серпневого Синоду, яким визнавалося право Вселенського патріарха надавати автокефалію, приналежність України до юрисдикції Константинополя і привілей архієпископа Афінського самостійно вирішити питання визнання.

Логіка така: предстоятель Елладської Церкви – архієпископ Ієронім – пропонує визнати ПЦУ. Синод як керівний орган приймає його рішення і підтверджує його право на таке рішення. А Собор єпископів, який пройшов сьогодні, як найбільш представницький єпископський орган – стверджує раніше прийняті рішення. Тобто після затвердження вони вже набувають чинності.

Тепер у архієпископа Афінського всі карти на руках. Як тільки на літургії він серед всіх інших предстоятелів автокефальних Церков назве ім’я «Епіфанія Київського» – це буде означати, що процес визнання завершено, і між Елладської Церквою і ПЦУ є повноцінні церковно-дипломатичні відносини.

Життя після визнання

Рішення Елладської Церкви відкриває своєрідний ящик Пандори для Православного світу. Стараннями Московської патріархії поширювалося переконання, ніби український Томос – це авантюра Вселенського патріарха для посилення власної ролі в православному світі, та інші церкви не підтримають його рішень. Тепер виходить, що не тільки Вселенський патріарх визнає ПЦУ, але і Елладська Церква. А за нею можуть послідувати й інші. Адже симпатиків Україна має, але ніхто не хотів бути першим. Просто щоб не нарватися на критику з боку РПЦ.

Одними з перших, хто висловив стриманий оптимізм по відношенню до ПЦУ, були кіпріоти. Єдиним «каменем претковення» було питання хіротоній, про що вони і згадали. Після цього Вселенським патріархом було направлено спеціальну богословську працю (переклад на російську опублікований на сайті Cerkvarium) про хіротонії в розколі, яким обґрунтовувалася і пояснювалася позиція Фанара з питання апостольського спадкоємства і дійсності санів представників ПЦУ.

Позитивно до України ставляться і болгари. Раніше вони відкинули пропозиції Москви щодо блокування українського питання. РПЦ підтримали тільки три проросійських митрополита цієї церкви, а решта, включаючи патріарха Неофіта, відмовилися. Але знаючи, який вплив має РПЦ, в тому числі і по лінії МЗС РФ, болгари не хочуть висловлюватися першими. Митрополит Пловдівський Ніколай нещодавно запропонував, щоб БПЦ висловлювалася відповідно до свого місця в Диптиху (9 місце), пропустивши вперед інші патріархати.

Дружньо відносяться до ПЦУ і в Грузії. На тлі значного погіршення відносин з Московською патріархією, у Києва є шанс на визнання з боку ГПЦ. Низка митрополитів цієї церкви вже неодноразово виступала на підтримку автокефалії Православної Церкви України.

Не висловлювали богословських або канонічних претензій і румуни. Їх цікавить тільки доля своїх співвітчизників на Буковині. Всі вимоги Бухареста були виконані ПЦУ, а значить, що дорога до потенційного визнання – відкрита.

Всі ці церкви не проти визнати ПЦУ, але ніхто не хотів бути першим. Тепер же, після рішення Собору єпископів Елладської Церкви, вони вже не будуть переживати з цього приводу. І можливо, ми станемо свідками такого собі параду визнань.

***

А що ж Москва? У РПЦ довго і з особливим ентузіазмом запевняли всіх і вся, що визнання ПЦУ не відбудуться. Але іронія – зла штука. Визнання ПЦУ, попри все, відбулося, і навіть раніше ніж у самої Москви. Грамоту про московське патріаршество Константинопольський патріарх видав 1589 року на підставі рішення свого Синоду. А ось перше визнання від тодішніх автокефальних церков Москва отримала лише на Соборі 1593 року. І це проти них ще ніхто не вів найпотужніших інформаційних кампаній. Тобто всього на визнання їм знадобилося 4 роки.

Україна ж вклалася в 9 місяців.

Дмитро Горевий, lb.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close
%d блогерам подобається це: