«Формула Штаймаєра» = «Формула Сталіна»

Найближчі дні, тижні, місяць визначать долю України на багато років вперед, як «незабутній 1919-й» запрограмував трагічну траєкторію України в XX столітті. Україна знаходиться в стані війни з жорстоким і цинічним ворогом, який окупував частину її території і не приховує мети підпорядкувати собі по-братськи всю країну.

За останні півроку стався обвал зовнішньополітичних позицій України, хоча ще весною 2019 року рівень її міжнародної підтримки був досить високим. Категорично стверджую як інсайдер, що це падіння стало прямим наслідком безвідповідальної, брехливої кампанії проти «партії війни», що все ще триває в Україні. У країні, що чинить опір агресії військової наддержави, не може бути «партії війни» за визначенням. Україна не може звільнити окуповані території силовим шляхом. Але її збройні сили здатні сьогодні запобігти подальше просування агресора, зробивши ціну такого просування неприйнятною для російського суспільства.

В Україні існують тільки дві партії: партія опору агресії та партія капітуляції. З початку виборчої кампанії в Україні я попереджав: «Постійне повторення «колективним Зеленським» кремлівської шпаргалки про таку собі «партію війни», що правила в Україні попередні 5 років, є зрадою країни, що бореться з агресором, зрадою, націленою на підрив системи її міжнародних союзів, в найтяжких умовах створеної українською дипломатією.

Я перебуваю в Вашингтоні в епіцентрі зовнішньополітичних дискусій і не з чуток знаю, яких зусиль друзям України на Заході вартую кожен крок, спрямований на її підтримку, які впливові сили тільки й чекають будь-якого приводу, щоб «здати» цю країну заради якихось фінансових або геополітичних угод з кремлівським диктатором. І вже, в усякому разі, Захід ніколи не буде більш проукраїнським, ніж українське керівництво. Захід з полегшенням відмовиться від антикремлівських санкцій при перших ознаках капітуляції української влади».

Дійсність перевершила найгірші мої побоювання. Сьогоднішній зовнішньополітичний кураж Володимира Путіна, натхненного ослабленням західної підтримки України, породжений самими українцями. Путін програвав гібридну війну в Україні, і західні санкції наносили йому серйозної шкоди. Але синхронна кампанія кремлівських і провідних українських (власники Ігор Коломойський, Віктор Медведчук) телеканалів проти придуманої ними «партії війни» піднесла Кремлю воістину царський подарунок. Викриваючи попередню владу як «партію війни», капітулянти представили світовій спільноті саму українську державу в якості «партії війни» і тим самим зняли з Путіна відповідальність за агресію.

Півроку Захід чує з Києва від цих чудових людей, що вони перемогли в Україні якусь «партію війни». Поставте себе на місце тих самих Еммануеля Макрона і Ангели Меркель, інших західних політиків, які так-сяк досить довго підтримували Україну. А тепер Україна сама каже їм, що вона, виявляється, п’ять років була очолювана «партією війни» і, отже, не було ніякої російської агресії. Можете собі уявити, який нищівний удар по позиціях друзів України на Заході і який подарунок і які аргументи її ворогам принесла вся ця демагогія, що ще триває?

Я не зовсім розумію, навіщо Володимир Зеленський так домагається зустрічі в «нормандському форматі» на вищому рівні? У Парижі проти України будуть три світові лідери. Макрон вже беззавітно б’ється на путінському боці, особливо на українському напрямку, а Меркель стомлена і помітно знизила свою політичну активність. Зеленському заготовлена там партнерами по зустрічі незавидна роль українського експерта на російському телебаченні. Щоб отримати цей сумнівний ангажемент для свого президента, Україні довелося підписати нав’язану в ультимативному порядку «формулу Штайнмаєра». Цінність для Москви бюрократичної абракадабри цієї формули в тому, що вона фіксує і закріплює згоду нової київської влади на форсовану реалізацію кремлівського плану «повернення Донбасу».

Після провалу «проекту Новоросії» Кремль обрав більш витончений сценарій підпорядкування сусідньої держави – вштовхування ракової пухлини контрольованих сепаратистами за допомогою Кремля територій (нічого в ній не змінюючи) в політичне тіло України. Путіну не потрібні додаткові шматки української території, йому потрібен контроль над усією Україною, яка під оплески скасовує антикремлівські санкції Заходу проковтне наживку «відновлення її територіальної цілісності». Путіну потрібна вся Україна, яка слухняно оголосить Донбас своєї легітимної частиною при всевладді російських силовиків, що зберігаються там, при сотнях кинутих в підвали патріотів України, імена яких навіть не вносять до списків для обміну. Путіну потрібна вся Україна, яка в процесі «возз’єднання» оголить ту ділянку свого де-факто кордону, яку сьогодні на лінії зіткнення сторін захищають підрозділи українських збройних сил.

Краще мене, яскравіше і переконливіше розповів про цей план Путіна чудовий російський мислитель Володимир Соловйов. Той самий, який духопід’ємно вигукнув: «Ми – росіяни! З нами Бог!» Ключовим елементом спецоперації повинні стати «вибори» на підконтрольній сепаратистам території, ними ж і Кремлем контрольовані. Дуже точну історичну метафору запропонував колега Юрій Швець, назвавши «формулу Штайнмаєра» «формулою товариша Сталіна». У 1946-1948 роках в державах Центральної Європи, окупованих або що перебували під контролем СРСР, совєтські спецслужби провели «вибори», в результаті яких народи цих країн наступні півстоліття провели в таборі. Соціалістичному. Наглядачами в ньому служили призначені «на виборах» місцеві агенти Кремля. Настав час для України відкинути формули товаришів Сталіна і Путіна раз і назавжди. Перестати грати в нав’язувані агресором і його західними умиротворителями ігрища. Визначати для себе власний порядок денний.

Пропоную для обговорення українським суспільством і українським керівництвом альтернативну формулу:

1) Крим і частина Донбасу – окуповані українські території, які ми ніколи не визнаємо російськими. Не визнає їх такими і весь світ. Всю відповідальність за те, що відбувається на захоплених територіях, несе, як відомо, держава-окупант.

2) Українські військові не можуть повернути їх силою в наступальній операції проти військової наддержави. Але вони здатні і сповнені рішучості не допустити розширення російської агресії.

3) Крим і Донбас неодмінно повернуться до складу України в зміненій геополітичної ситуації.

4) На лінії поділу сторін необхідно припинити постійно провоковане Росією безглузде кровопролиття. ОБСЄ з місією контролю за припиненням вогню не справляється. Потрібна демілітаризована зона з міжнародними спостерігачами.

5) Україна дає собі звіт в тому, що Захід не здатний виконати своїх зобов’язань за Будапештським меморандумом. Україна сама буде себе захищати від подальшого розповзання «руского міра». Хотілося б, однак, щоб дружні нам країни, чию безпеку ми сьогодні також захищаємо, поки вони будують разом з паном Путіним «велику Європу від Владивостока до Лісабона», чинили на свого чудового партнера належний вплив, щоб спонукати його до дотримання ним режиму припинення вогню на лінії поділу сторін в Донбасі, а також звільнення сотень українських заручників, захоплених на окупованих територіях Криму і Донбасу.

Мир, що вимагає народ країни, що втомилася від війни, – це перемир’я на лінії поділу сторін. Там майже щодня гинуть люди. Викривачі «партії війни» запевняли своїх виборців, що для цього нам треба просто перестати стріляти. Вони спробували і вже не повторюють цієї нісенітниці. Перестрілки, загибель військовослужбовців і мирних жителів – ефективний шантаж, психологічний терор Путіна щодо українського суспільства, щоб змусити його погодитися на визнання результатів агресії та політичне самогубство «возз’єднання» з військовим плацдармом агресора, замаскованим під «народну міліцію».

Шантаж вже спрацював – привів на вершину тіньової влади в країні зрадників і капітулянтів. Значить, він буде використовуватися Путіним і надалі. Справжня, а не міфічна партія війни знаходиться в Москві.

Андрій Піонтковський, політичний експерт

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close
%d блогерам подобається це: