Розкол в Російській архієпископії Європи – заслуга патріарха Кіріла

На тлі надання автокефалії Православній Церкві України (ПЦУ) Вселенський патріарх Варфоломій прийняв інше, менш помітне, але не менш знакове рішення – скасував архієпископію православних російських церков у Західній Європі, яка у своєму нинішньому вигляді проіснувала в Константинопольській церкві з 1921 року.

Архієпископія православних російських церков у Західній Європі – колишній екзархат руських церков у складі Константинопольського патріархату – включає 65 парафій, 11 діючих церков, два монастиря і сім скитів у Франції, Німеччині, Великобританії, Італії, Іспанії, Нідерландах, Бельгії, Данії, Швеції і Норвегії.

Важко сказати, які саме міркування підштовхнули Варфоломія до такого рішення – побоювання внутрішньої опозиції у власній церкві через рішення по ПЦУ або ж жест примирення у бік Москви – мовляв, я на російське православ’я не зазіхаю паралельних структур не маю.

Москва чи Константинополь?

Сама по собі архієпископія – установа досить дивна навіть за церковними мірками. Вона з’явилася насамперед через розбіжності її засновника, митрополита Євлогія, з кліром Російської Православної церкви за кордоном, а потім – і з керівництвом РПЦ. А оскільки діватися особливо було нікуди – 30-ті роки все ж таки довелося звернутися до Константинополя.

При цьому сам Євлогій намагався то примиритися з Російською Православною Церквою закордоном (РПЦЗ), то повернутися в Московський патріархат – і повернувся. Але паства його вже не підтримала, залишилася під Константинополем.

Константинополь, у свою чергу, намагався то передати Російські парафії РПЦ, то оформити її автономію. Так і прийшли до нинішнього статусу архієпископії з правами екзархату. Саме цей статус патріарх Варфоломій і ліквідував. І з його рішенням паства архієпископії та її глава, архієпископ Іоан (Реннето) не погодилися. І заявили, що готуватимуть «повернення» в РПЦ.

Недобір голосів при прийнятті «історичного» рішення

Здавалося б, в РПЦ, де так люто виступають проти всяких розколів і самовільних дій священиків, не повинні були б погоджуватися з такою логікою розвитку подій.

Але в Москві вирішили діяти як зазвичай, тобто всупереч власним твердженням. Сформували комісію, стали готувати об’єднання. За цей час патріарх встиг відставити архієпископа Іоана від керівництва російськими парафіями, але той все одно скликав конференцію, покликану схвалити приєднання до РПЦ.

І тут Російську церкву чекав ще один конфуз – на зборах, що не мали жодного церковного статусу з точки зору Константинополя, для прийняття необхідного «історичного» рішення не вистачило голосів.

Незграбність церковної дипломатії

РПЦ це, втім, не зупинило. Архієпископ Іоан швиденько пояснив, що коли мова йде про такі важливі речі, на церковний статут і французькі закони можна гордо наплювати З російської дзвіниці. І – красиво плюнув, оголосивши про власний перехід до Кіріла і покликавши за собою всіх бажаючих.

Поза всяким сумнівом, такі бажаючі будуть.

Однак буде чимало і тих, хто за Іоаном не піде – інакше не сталося б історії з провалом голосування. Патріарх Кіріл і пропагандисти РПЦ говорять про «історичну подію» об’єднання з російськими парафіями Західної Європи, проте насправді відбувається розкол в одній з російських православних юрисдикцій. І розкол цей спровокований саме діями РПЦ, яка просто вирішила скористатися ситуацією і під дзвін дзвонів поцупити те, що погано лежить – а вийшло якось не дуже красиво, без дзвону.

Так у патріарха Кіріла з’явився свій церковний розкол. Якщо розкол православ’я в Україні – «заслуга» його попередника Алексія II, а сам Кіріл робив і робить все можливе, щоб цей розкол поглиблювати, то розкол російської архієпископії Європи – особиста заслуга чинного патріарха і свідчення того, що російська церковна дипломатія за ступенем незграбності може цілком конкурувати з дипломатією державної.

Віталій Портніков, публіцист, телеведучий

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Close
%d блогерам подобається це: